Читати книгу - "Мертвим не болить"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
А тут, у загоні, роботи за його спеціальністю не було, та він зрештою на щось особливе й не набивався. Сказали взяти рушницю і стати в стрій, він узяв рушницю і став у стрій. Правда, і тут він значно вирізнявся серед інших, особливо малописьменних колгоспників, які жодного дня не служили у війську і тієї рушниці ніколи в руках не тримали. А вже коли розібрати чи зібрати затвор... Він же, хоча так само не служив дійсної, але добре вивчив гвинтівку на заняттях Тсоавіахіму, де навіть стріляв три рази, як здавав норми на значок «Ворошиловський стрілець». Значок і тепер у нього на грудях, як орден. Хоч, може, ще заслужить і орден Червоної Зірки, наприклад, як у командира. Що він, дурніший за цього нахрапистого піхотного лейтенанта? Може, розумніший навіть, бо старший від нього аж на вісім років і всіх і все тут знає, а що рядовий досі, то це тому, що скромний. Не сперечається, на бога не бере, все по-доброму, слухняно і тихо. Ось хоч би і з цим Буровим.
Войцик ще звечора, як вони під'їхали до сущенівської хати, зрозумів, що Буров щось мудрує, щось темнить і хитрує, коли сам пішов у хату і забарився там хтозна-чого, покинувши його з кіньми мерзнути на вітрі. Усе тут можна було зробити просто і швидко: покликати на поріг і стрельнути. Собаці собача смерть, чого тут воловодитися? Так ні, сидів півгодини в хаті, потім повів його за річку, в ліс. Могилу йому копає... Диви, ще буде хвойними гілками її вистилати, як той Поливанов, коли розстрілював свого дружка Шургачова за виявлене в бою боягузтво. Обидва вони були лейтенантами з оточенців, недавно прийшли в загін, і у першім бою з книговським гарнізоном цей Шургачов злякався, утік, підставивши під вогонь увесь їхній взвод. Взвод, звісно, перебили наполовину, тож командири й вирішили, щоб взводний сам виконав присуд, який Шургачову виніс загін. Поливанов наказ виконав, але як для друга вистелив дно могили сосновими гілками, щоб затишніше було дружкові, з яким, мабуть, сьорбнув лиха на фронті. Але тут не фронт — тут партизани. Знов же Сущеня нікому з них ні брат, ні сват, просто зрадник, хоч і колишній знайомий Бурова. За що йому така увага? Певна річ, Войцик міг би виказати свою незгоду, та він уже знав характер цього райповського шофера ще з тієї пори, коли той ганяв свою вантажівку поміж містечком і Лепелем — возив товари, льон, коноплі, і завжди когось поруч — заготівельників, бухгалтерів чи начальство. Одного разу з ним поїхав і Войцик, треба було терміново відвезти завдання про темпи картоплезбирання. Буров у місті завантажив свою полуторку міхами з перловкою, вони вже зібралися від'їжджати, як не знати звідки до машини прибилася бабця із сусіднього з містечком села — їздила ховати сина і тепер верталася додому. Войцик погодився підвезти (що ж він, харциз який, не розуміє, що і бабця людина, хоч темна та стара, але не йти ж їй пішки по болоту сорок кілометрів). Він ще допоміг бабці вилізти на кузов, вона сяк-так влаштувалася там у куточку, біля мішків і була страшенно задоволена з його ласки і доброти. Тим більше, що починався дощик, і ніде не було ніякої підводи. Але тут вискочив з контори захеканий, із паперами в руках Буров і, коли Войцик показав йому на бабцю в кузові, закричав, як різаний: «Злазь!» Бабця, звісно, злізла, а він тоді розчиняє двері кабіни, де вже сидів Войцик, кричить на того: «Вилазь!» Здурів, чи що, подумав Войцик, та виліз, а Буров посадив на його місце бабцю. Вони посварилися там, бабця сиділа, як миша, але не вилізла, і Войцик змушений був сорок верст трястися на дощі й вітрі в кузові полуторки. І ніякої уваги до його, все ж таки районного масштабу, посади, до його службового авторитету. І все те на очах у бабці. Войцик тоді застудився, звісно, потім з півроку обминав того Бурова. Дізнався стороною, чи не рідня йому бабця, виявилося, ні, не рідня, навіть і не знайома. Значить, звичайна норовистість, нахабство і хуліганство — інакше і не назвеш той вибрик райповського шофера.
Тепер ось той Сущеня...
Кінь старанно споживав травицю в темряві біля канави, дорога лежала пусткою, трохи поблискуючи грузькими кривулями колій. За полем на станції взялися валувати собаки, там же, десь на подвір'ї, блиснуло червоне світло, — мабуть, із сіней. Там тепер тепло і ситно, варять на вечерю бульбочку, подумав Войцик, а тут, на тобі, ковтай слинку та мерзни на цьому узліску. Він усе чекав пострілу з боровини, після якого вони відчули б себе вільніше і поїхали б потемки до Зубрівки, де були свої люди і де можна було б відігрітися, поїсти, переночувати. Минула, мабуть, уже година, а пострілу все не було, і Войцик відійшов від сосни, потупав закляклими ногами — ноги зовсім задубіли. Він наставив комір вогкої суконної чумарки, глибше, на вуха, насунув кепку і тільки знов прихилився до дерева, як почув на дорозі голоси — якраз там, де тупав біля канави його зголоднілий кінь. Біля калюжі стояли вже дві підводи (і звідки вони взялися?), і з них мовчки сипалися люди — чоловік, мо', із шість, які крадькома, урозсип шаснули всі за канаву — в підлісок. Один зовсім близько пройшов біля сосни, — Войцик завмер і навіть дихати перестав, провів поглядом його темну постать з рушницею в руках і навіть зауважив, як він високо ставить ноги, мабуть, щоб не дуже шурхотіти засохлим, здерев’янілим бур'яном при дорозі. (Як на біду, з боровини донеслося кілька слів, видно, Буров щось там казав Сущені). Спочатку
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мертвим не болить», після закриття браузера.