Читати книгу - "Мертвим не болить"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Однак, чорт забирай, брести так по лісі з тяжкою ношею на спині, незручно звернувши голову, не дуже легко. Сущеня вгрівся, аж зіпрів, через якихось півгодини почали підгинатися ноги, і він, щоб не впасти, опустився на коліна на сухий хвойний діл, поклав Бурова. Рана все кривавила, спина Сущені була мокра від крові, і Сущеня, гарячково хапаючи ротом холодне повітря, хвилину сидів, знеможено поклавши на коліна руки. Він, як і раніше, напружено вслухався в протяжний шум лісового простору, навіть озирався навсебіч, але відразу почув, як поруч заворушився поранений.
— Що? Що тобі?..
У наступну хвилину він зрозумів, що Буров лаявся, мабуть, від болю, а потім запитав здушеним шепотом:
— Куди... Куди ти несеш?..
— Я й сам не знаю, — зрадівши, що поранений заговорив, сказав Сущеня, усе ще тяжко відсапуючись.
— Войцик? — ворухнувся Буров, загрібаючи поруч рукою.
— Не Войцик — Сущеня я, — сказав Сущеня, і Буров знов замовк, ніби насторожився. Здавалося, він згадував щось чи розважав, потім спокійніше сказав:
— Сущеня, мене погано підстрелили?
— А хто ж його знає. Але підстрелили, — погодився Сущеня.
— А я тебе не встиг...
— Та коли ж було?.. Вони так зненацька наскочили... — мовив Сущеня і замовк, не знаючи, що сказати ще.
Буров, видно було, якось Стамував свій біль, розплющив очі, побачив між темних дерев світлувате нічне небо.
— Куди ти мене волочиш?
— І сам не знаю, — сказав Сущеня. — Але вже не доженуть.
— Ти мене в Зубрівку. У Зубрівку мене, — скрегочучи від болю зубами, мовив Буров. — Там спитаєш Хващевського...
— Хващевського? Добре...
Сущеня помовчав, щоб добре запам'ятати прізвище, і подумав: де ж та Зубрівка. Знав, під Синянським бором є таке сільце, але як туди добратися? Скільки туди кілометрів?
Буров тим часом змовк, і він трохи поторгав його за ногу, подумавши, хоч би той не помер. Мабуть, треба б його перев'язати, та перев'язати не було чим. Та й у цій темряві нічого не можна було розібрати. Але тягнути його так на собі кілька кілометрів по лісі однаково небезпечно, насамперед для самого пораненого — як би не зійшов кров'ю. Поміркувавши трохи, Сущеня прийшов до думки, що десь треба розстаратися коня. Але де? На станцію йти він боявся, щоб знов не нарватися на поліцію. Тоді, може, в Бабичах? У цій стороні, знав, кілометрів за три, було невеличке лісове сільце, певно, там ще хтось залишився, і там він розживеться на коня.
Вирішивши так, він знов нахилився над нерухомим Буровим, трохи поторгав його за борт шинелі.
— Слухай... Ну як ти? Може, доберемося до Бабичів? А там коня розстараємося..
Буров нібито отямився, напружився, спитав:
— Де Войцик?
— Та хто ж його знає, — тихо сказав Сущеня. — Може, забили.
Буров, здається, вилаявся і знов безсило затих
Почекавши трохи, Сущеня став на коліна, буровський карабін повісив через шию, щоб не заважав. Цього разу взяти Бурова на себе виявилося важче, ніж минулого, і він, хитаючись, ледве підвівся на ноги. Непевно, помалу попрямував туди, де, пам'ятав, за сінокосами і Тишковим болотом були ті лісові Бабичі.
А Войцик, ведучи коня за повід, тоді спустився з боровини, продерся через гущак ліщини до дороги. Тут була ще запізніла отава, на яку відразу наліг його зголоднілий кінь (там же, на виспі під соснами, не було нічого). Войцик спочатку потримав його на поводі, потім пустив самопасом; уночі поміж кущів ніде не дінеться, подумав, а сам закинув на плече гвинтівку і приперся до стовбура сосни, що ближче від інших стояла при дорозі. Було холодно, з поля дув вогкий рвучкий вітер, добре ще — без дощу, а то б зовсім допекло на цьому їхньому безглуздому завданні. Коні й ті зовсім підбилися в дорозі без попасу, а вони... Вони зголодніли не менше за коней, тільки про них кому який клопіт? Про себе вони повинні були дбати самі, так завжди водилося на завданнях, у всякому разі, із самої весни, коли Войцик прийшов у загін. Але в таких завданнях, знав він, не все буває гладко, і багато залежить від старшого. Від командира. Тепер командиром призначили Бурова. Що ж, Войцик не перечив: Буров був партизаном із досвідом, до того ж розвідник, гасав по завданнях, може, більше за Войцика, може, й під кулями був частіше. Тільки ж розумніший він, Войцик, — ось у чому справа. Коли брати за недавнім ще довоєнним життям, так усе ж Войцик як інспектор райземвідділу, може, значив трохи більше, ніж якийсь там шофер райповської полуторки Миколка Буров.
Але він знав, що тепер, у війну, не дуже вже й зважали на колишній, довоєнний статус, тепер якось несподівано повисовувалися нові — хто їх до війни коли й знав, — як ось командир підривників Рибчонок, що перед війною, мабуть, тільки встиг скінчити школу, чи пожежник Сліпченко, теперішній начштабу їхнього загону. Про Войцика вони ніби забули, начебто його не було в районі, не сидів він у президіях, не крутився по селах уповноваженим, не виступав з дописами в газеті. Усе-таки він був людиною відомою і навіть складав промови голові виконкому товаришеві Корбуту, який, хоч і мав орден і був керівником хвацьким, але не вмів зв'язати і трьох слів по-людськи. Завжди у нього виходила не промова, а словесна каша. Ну, вдома, в районі, відомо, це була не біда, тут до його промов-мішанок давно звикли, але ж часом треба було виступати і в області, на якійсь нараді, перед начальством. Ось тоді голова виконкому і кликав Войцика до себе в кабінет, садовив за стіл навпроти, і Войцик за два дні видавав йому який хочеш виступ на будь-яку мудрагельну тему.
Як на той час, Войцик вважав себе людиною освіченою, усе ж скінчив сім класів, а головне — мав зграбний каліграфічний почерк, яким пишався всі ті роки, що працював у районі. І особливо коли ще був у сільраді. Він і в сільраду потрапив саме завдяки цьому своєму почерку. Якось напередодні колективізації обрали
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мертвим не болить», після закриття браузера.