Читати книгу - "Сезон гроз"

Було раннє пообіддя. Щойно. Аж вірити не хотілося, що так багато трапилося за такий короткий час.

Розділ дев’ятнадцятий

— Гей, дивіться! — закричав раптом Горицвіт. — Пацюк!

Геральт не відреагував. Добре знаючи поета, звик, що той лякається всякої дурниці, захоплюється всякими дурницями і шукає сенсацій там, де абсолютно ніщо не заслуговує назви сенсації.

— Пацюк! — не здавався Горицвіт. — О, другий! Третій! Четвертий! До лиха! Геральте, глянь!

Зітхнув, глянув.

Підніжжя крутосхилу під терасою аж роїлося від пацюків. Територія між Пальмірою та узгір’ям жила, рухалася, хвилювалася і попискувала. Сотні, а, може, тисячі гризунів утікали з району порту й гирла ріки, мчали вгору, вздовж палісаду, на горби, в ліси. Інші перехожі теж помітили це явище, звідусіль долинали крики здивування і страху.

— Щури тікають з Пальміри й порту, — промовив Горицвіт, — бо перелякалися. Я знаю, що сталося! Напевно, приплив корабель із щуроловами.

Коментувати нікому не хотілося. Геральт обтер піт з повік, спека була пекельною, гаряче повітря забивало подих. Глянув у небо, прозоре, без жодної хмаринки.

— Шторм іде, — Літта вголос сказала те, що він сам подумав. — Сильний шторм. Пацюки це відчувають. І я теж відчуваю. Чую це в повітрі.

І я теж, подумав відьми́н.

— Буря, — повторила Корал. — Буря надійде від моря.

— Яка ще буря? — Горицвіт обмахнувся капелюшком. — Звідки? Погода як скло, небо чисте, найменшого вітерцю нема. Жаль, при такій спеці здався б вітерець. Морський бриз…

Ще він не закінчив речення, а вже завіяло. Легкий бриз ніс запах моря, давав приємну прохолоду, освіжав. І швидко наростав. Прапорці на мачтах, які недавно сумно обвисали, ожили й залопотіли.

Небо не горизонті потемніло. Вітер посилювався. Легкий шелест змінився шумом, шум перейшов у свист.

Прапорці на мачтах затріпотіли і різко забилися. Заскрипіли півники на дахах і вежах, загрюкали і забряжчали бляшані насадки на димарях. Заломотали віконниці. Піднялися хмари куряви.

Горицвіт ледве встиг обіруч притримати капелюшок, а то б він полетів за вітром.

Мозаїк обхопила сукню, раптовий порив задер шифон майже до бедер. Доки вгамувала шарпану вітром тканину, Геральт з приємністю приглянувся до її ніг. Вона помітила його погляд. Не спустила очей.

— Буря… — Корал мусила відвернутися, щоб змогти говорити, вітер дув так, що заглушував слова. — Буря! Йде шторм!

— Боги! — крикнув Горицвіт, який у жодних богів не вірив. — Боги! Що відбувається? Чи це вже кінець світу?

Небо швидко темніло. А горизонт з темно-лілового ставав чорним.

Вітер наростав, тривожно свистячи.

На рейді за мисом море покрилося бурунами, хвилі билися об хвилеріз, розбризкувалася біла піна. Морський шум сильнішав. Потемніло як вночі.

Кораблі, що стояли на рейді, зарухалися. Кілька, в тому числі поштовий кліпер «Ехо» і новіградська шхуна «Пандора Парві», поспіхом піднімали вітрила, готуючись втекти у відкрите море. Решта кораблів спускала вітрила, кидаючи якорі. Геральт деякі з них пам’ятав, бачив їх з тераси вілли Корал. «Альке», ког з Цидарису, «Фуксія», не пам’ятав звідки. І галеони: «Гордість Цинтри» під прапором з блакитним хрестом. Трищогловий «Вертіго» з Лан Ексетеру. Реданський «Альбатрос», сто двадцять стоп між штевнями. Кілька інших. Також фрегат «Ахеронтія» під чорними вітрилами.

Вітер вже не свистів. Завивав. Геральт побачив, як у Пальмірі злітає в небо перша стріха, як розпадається в повітрі. Недовго довелося чекати на другу. Третю. Четверту. А вітер весь час наростав. Лопотіння прапорців перейшло у безперервне ляскання, билися віконниці, градом спадали ґонти з дахів та ринви, звалювалися димарі, розбивалися об брук квіткові горщики. Дзвін на кампанілі, розгойданий вітром, почав бити — уривисто, залякано, тривожно.

А вітер віяв, віяв чим далі сильніше. І гнав до берега все вищі хвилі. Морський шум наростав, ставав усе гучнішим. Незабаром це вже був не шум. То був безперервний глухий гуркіт, ніби дудніння якоїсь диявольської машини. Хвилі, увінчані білою піною, росли, валилися на берег. Земля тремтіла під ногами. Вітер завивав.

«Ехо» і «Пандора Парві» не встигли втекти. Повернулися на рейд, кинули якорі.

Крики зібраних на терасах людей, повні подиву і жаху, зазвучали голосніше. Витягнуті руки вказували на море.

Морем йшла велика хвиля. Колосальна водяна стіна. Висота її, здавалося, сягала щогл галеонів.

Корал вхопила відьми́на за плече. Щось казала, а, швидше, намагалася сказати, вихор затикав їй рота.

—… тікати! Геральте! Мусимо звідси тікати!

Хвиля впала на порт. Люди кричали. Під напором води мол був розбитий на друзки і щіпки, полетіли балки й дошки. Завалився док, зламалися і впали підйомні крани та лебідки. Човни і баркаси при набережній злетіли вгору, як дитячі іграшки, як човники з кори, що їх вуличні хлопчиська пускають у канавах. Ближчі до пляжу хати і шопи дослівно змило, від них не залишилося й сліду. Хвиля вдерлася в гирло ріки, миттю перетворивши його у пекельний вар. Із затоплюваної Пальміри тікали натовпи людей, більшість — до Верхнього Міста, до вартівні. Ті врятувалися. Частина вибрала для втечі берег ріки. Геральт бачив, як вода поглинула їх.

— Друга хвиля! — крикнув Горицвіт. — Друга хвиля!

Справді, надійшла друга. А потім третя. Четверта. П’ята. І шоста. Стіни води насувалися на рейд і порт.

Хвилі з величезною силою вдарили у заякорені кораблі, ті дико здригнулися на ланцюгах, Геральт побачив, як за борт падають люди.

Кораблі, повернуті носами проти вітру, відважно змагалися. Якийсь час. Втрачали щогли, одну за одною. Потім хвилі почали їх накривати. Вони щезали в піні і з’являлися, щезали і з’являлися.

Першим не з’явився поштовий кліпер «Ехо». Просто зник. Через хвилю така сама доля спіткала «Фуксію», галера буквально розпалася. Натягнутий якірний ланцюг розірвав корпус «Альке», ког за якусь мить пропав у безодні. Ніс і форкастель «Альбатроса» обірвалися під напором, розбитий корабель каменем пішов на дно. Якір «Вертіго» обірвався, галеон затанцював на хребті хвилі, розвернувся і розбився об хвилеріз.

«Ахеронтія», «Гордість Цинтри», «Пандора Парві» і два невідомі Геральтові галеони підняли якорі, хвилі понесли їх до берега. Цей захід лише на вигляд був розпачливим самогубством. Капітани вибирали між певною смертю у варі і ризикованим маневром, що дав би їм змогу вплисти у гирло ріки.

Невідомі галеони шансів не мали. Жоден не зумів навіть правильно розвернутися. Обидва розбилися об пірс.

«Гордість