Читати книгу - "Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери"

Небеса, тихо шелестячи, текли руслами давно вимерлих рік.

Небеса затопили навіть колодязі, і жінки кожного ранку, черпаючи воду, витягали повні відра усміхнених і мудрих небес.

Небеса були настільки первісно чисті, що здавалися нерозгадано-піднесеними у своїй неповторності.

Більше того:

Небеса пахли… Небеса пахли бузком і полуницями. Ані до того, ані опісля ніхто ніколи не чув, аби небеса пахли. І тим бузково-полуничним духом пропахла вся Велика Осінь: полуницями пахли яблука і груші, виноград, картопля, гарбузи, стиглі кукурудзи… Навіть діти, які народжувалися у пору Великої Осені, пахли бузком і полуницями. І тим полуничним запахом вони потім пахли все життя.

Минали дні, а небеса розлягалися все нижче і все більше топили ліси, поля, близькі і далекі села.

Небеса підійшли до землі вже настільки близько, що навіть птахи не мали сили підняти їх на своїх крилах. Щороку, відлітаючи у вирій, птиці піднімалися на недосяжну висоту і вже звідти, печально курликаючи, слали останні поклони землі. А ось у рік Великої Осені птахи, придавлені небесами, летіли настільки низько, що крилами чіплялися стріх, дерев, кров’ю позначаючи свій вічний осінній шлях.

А небеса дедалі підповзали ближче і вже бачилося, що Великий Творець взяв землю на долоню і наближає її до своєї зіниці… І то вже не небеса, а Велике Око розглядає пильно не тільки те, що коїться на осінній землі, а й у збуджених людських душах. І побачене, видно, не вельми потішило Великого Творця, бо Великою Печаллю в останню осінь Великої війни огорнулося Велике Око Небесне.

Бувальці поговорювали, що небеса настільки близько підійшли до землі для того, аби душі невинно убієнних на війні не довго блукали у пошуках воріт Вічності…

Можна б писати і говорити ще про багато інших дивовижних речей, які сталися і творилися у Осінь Великих Небес. Проте, як на мою думку, найбільша дивовижа осені 1944 полягала не в тому, що руські потовкли німців і мадярів у Карпатах і копнули їх аж десь до фрасової каріки… Найбільше чудо, сказали б — подія століття — полягало у тому, що в нашій, і без того колоритній родині, на світ вигулькнув я.

…Того осіннього ранку мої, святили би ся, мамка помаленьку собі прошкували до гори Ловачки збирати виноград. Йшли вони через Єрусалимські горби — так називали черідку пагорбів за нашим присілком — і ласкаво говорили зі мною. Так, так, вони говорили зі мною, хоча я ще тихенько дрімав собі у мамчиному лоні. І не вірте тим мудрагелям, котрі твердять — дитина у материнському лоні безпам’ятна. У неї своя пам’ять — пам’ять на рівні духовності і любові. І ось мамка йшли собі Єрусалимськими горбами і тихенько говорили зі мною. Я до смерті не забуду тих мамчиних слів: вони були пухнасті і ніжні, як мицьки на весняних вербових прутиках, м’якенькі, як персики, і пахучі, як груші-медівки. Кожне з мамчиних слів, торкаючись мене, одразу осявало маленьке єство і наповнювало його ніжною музикою. Далі слова, подібно краплям ранкової роси, ласкаво омивали мене, пахуче дзвеніли, і кожне з них світилося окремим, неземним, але дуже теплим кольором. Це були слова без звичного земного змісту — вони скоріше нагадували оте невимовне щемне тепло, яким нас облагороджує Великий Творець. Я навіть пам’ятаю таке: кожне мамчине слово було відчутне на дотик. І я торкався мамчиних слів пальчиками. Вони, слова, здивовано розкривали очі і усміхались мені. І взагалі все мамчине лоно було велетенським суцвіттям пташиного щебету, голосом якогось дуже солодкого дощу і того безмежного дива, що зветься щастям, з яким тебе чекають у цьому світі.

І все життя буде метатись блудна моя душа у пошуках того блаженства, яке відчув і пізнав під материнським серцем. Але найчастіше порожнечею, холодом, безвір’ям, зрадою відлунювалися мої марні пошуки. І ось тепер, коли дуже тяжко, лягаю на теплу землю, притуляюся щокою до неї і чую у ній давно забуту мелодію материнських слів, їх кольори, запахи, тепло… І вірою та надією одразу повниться моє серце… Я знаю, коли покину цей світ скорботи, знову повернуся до материнського лона і мені там теж буде так само добре, безтурботно, незрадливо і щасливо, як під материнським серцем… Але це вже буде лоно матері-землі!

І дуже символічно, що коли пишу ці рядки, мені від жалю до себе так само рясно-рясно падають із очей сльози, як того осіннього ранку капала із апаратури самогонка в обійсті Ілька Слов’янина на прізвисько Барон Калошня.

Барон саме пробував першу партію, коли мамка минали його обійстя.

— Анночко, не хочеш причаститися — така люта, як огень, — припросив до частунку барон мамку.

— Йой, Ільку, мали би сьте совість: куди мені тепер до паленьки, — відповіла мамка, глянувши знічено на живіт.

І тут я, почувши голос барона, нашорошив вуха і вдихнув носом повітря, що подали мені мамка із земного світу. Щось до болю рідним, близьким і нестерпно-бентежним запахло мені — то був дух молодої самогонки — сливлянки. Я собі мислю, що тої миті у мені відразу прокинулись і заграли родові гени! І я войовниче захотів у світ. Мамка не на жарт перелякались: цілий тиждень я ангелятком грівся під серцем, не подаючи ознак великої стурбованості, а тут раптово почав копатись і лускати руками в живіт, як войовничий грек у ворота нещасної Трої.

— Йой, дитинко, почекай ще маленько… прийдеме додому, а там буде легше, — вмовляли мене мамка.

Але я, скуштувавши запах сливовиці, підскакував, наче жеребець — мені нестерпно хотілось випити.

Коли не стало сили терпіти, мамка сіли під виноградний кущ, заплакали і почали молитися до Діви Богородиці. І, видно, Марія Богородиця змилостивилася й прийшла на поміч страждущій породіллі: за молитвою мамка й не спом’янулась, як вигулькнув, наче пуцьвіріньок із гніздечка, власною персоною я. Мамка, побачивши мене, так перелякалися, що ледве бесіди не лишилися. І тут Богородиця — моя заступниця, змилостивилася вдруге: у ту хвилю до своєї винниці післала нанашку Кутузовку.

— Йой, Анцько, мала бись долю, та ти, виджу, уродила, — проінформувала уже добряче п’яна Кутузовка.

Мамка ледве спромоглась на бідну посмішку й кивнула у знак згоди.

— Но, тать туйки нічого страшного ніє, — мовила Кутузовка, виймаючи із-за пазухи наполовину відпиту пляшку сливлянки. — То, Анночко, не каждий день із жоною трафляється — можна й потерпіти…

Далі нанашка звідкись дістали ножа, промили його самогонкою і спритно відрізали мені пуповину.

— Мачка’го знає, Анночко: ви такі із чоловіком красиві, а