Читати книгу - "Дівчина у потягу"

Вечір сьогодні дивовижний, початок восьмої, але досі тепло й світло. Купка дітлахів досі грається на гойдалках і ковзанці, їхні батьки стоять осторонь, жваво розмовляють. Так мило! Правильно. І, коли я спостерігаю за ними, у мене виникає бридке відчуття, що ми зі Скоттом ніколи не поведемо сюди гратися свою доньку. Я просто не бачу нас разом — таких щасливих і спокійних, як ці батьки. Поки що. Після того, що я накоїла.

Сьогодні вранці я була стовідсотково впевнена, що найліпше рішення — розкрити всі таємниці. І не тільки найліпше — єдине. Більше ніякої брехні, ніяких таємниць. А потім, коли він ударив мене, я ще більше переконалася в цьому. Але зараз, сидячи наодинці, коли Скотт не просто розлючений, а вбитий горем, я вже не вважаю, що вчинила правильно. Була не надто сильною, повелася необачно, і це попри те що не розповіла про все, що накоїла.

Напевно, хоробрість, якої я потребую, не має жодного відношення до того, щоб розкрити всю правду, а стосується лише звички тікати. І це не просто необачність, а щось набагато більше. Заради неї і мене самої зараз час піти, піти від них обох, від усього цього. Можливо, утекти й заховатися — саме те, що мені зараз потрібно.

Я підводжуся, роблю коло парком. З одного боку, я чекаю, що телефон задзеленчить, з іншого — жахаюся цього дзвінка, але, зрештою, радію, що він мовчить. Сприймаю це за добрий знак. Прямую туди, звідки прийшла, — додому.

Тільки-но минула вокзал, як бачу його. Він рухається швидко, крокуючи геть від тунелю, плечі опущені, руки стиснуті в кулаки, і попри бажання я кличу його.

Він повертається до мене.

— Меґан! Якого дідька… — Цілком несамовите обличчя, але він киває, щоб я підійшла.

— Ходімо, — каже він, коли я наближаюся. — Не можна тут розмовляти. Он там моя автівка.

— Я лише хочу…

— Не можна тут розмовляти! — огризається він. — Ходімо. — І тягне за руку. А потім додає ніжніше. — Поїдемо в більш затишне місце, добре? Туди, де зможемо спокійно поговорити.

Коли сідаю в автівку, обертаюся через плече, у той бік, звідки він прийшов. У тунелі темно, але в мене таке відчуття, ніби там хтось є, в темряві… і цей хтось спостерігає за нами.

Рейчел

Неділя, 18 серпня 2013 року

День

Анна розвертається на підборах та хутко рушає в дім, тільки-но бачить його. Серце калатає по ребрах, я обережно крокую слідом, зупиняюся неподалік скляних дверей. А ті двоє всередині обіймаються, його руки охоплюють її разом з дитиною, яка опиняється між ними. Анна схиляє голову, її плечі здригаються. Його губи міцно притиснуті до її маківки, але він не зводить очей з мене.

— Що тут відбувається? — запитує він з натяком на посмішку. — Мушу зізнатися: взагалі не очікував побачити, як ви обидві, дамочки, пліткуєте на подвір’ї, коли я повернувся додому.

Говорить він весело, але мене не обдуриш. Більше йому вже мене не обдурити.

Я розтуляю рота, щоб відповісти, але виявляється, що мені бракує слів. Не знаю, з чого почати.

— Рейчел! Можливо, ти поясниш мені, що тут відбувається. — Він випускає Анну з обіймів і робить крок мені назустріч. Я сіпаюся назад, він сміється.

— Що, чорт забирай, з тобою? Ти п’яна? — питає він, але я по очах бачу, що йому прекрасно відомо, що я твереза. І я готова битися об заклад, що вперше він про це жалкує. Я опускаю руку в задню кишеню джинсів — там мій телефон, такий твердий, невеличкий, заспокійливий. Шкода лише, що раніше не здогадалася зателефонувати. Не має значення, чи повірять вони мені, варто лише мені повідомити, що я поряд з Анною і її дитиною, — поліція обов’язково приїде.

Том зараз лише за півметра від мене — він стоїть з одного боку дверей, я — з іншого.

— Я бачила тебе, — нарешті кажу я й відчуваю ейфорію, коли промовляю ці слова вголос — миттєве, але безпомилкове відчуття. — Ти вважаєш, що я нічого не пам’ятаю. Але ти помиляєшся. Я бачила тебе. Після того, як ти мене вдарив і залишив там, у тунелі…

Він починає сміятися, але зараз я все бачу — дивно, як я раніше цього не помічала? У його очах паніка. Він крадькома дивиться на Анну, але вона відводить погляд.

— Ти про що?

— У підземному переході. В день зникнення Меґан…

— Що за дурниці! — відмахується він від мене. — Я тебе не бив. Ти сама впала. — Він хапає Анну за руку, тягне до себе. — Люба, ти через це засмутилася? Не слухай її, вона несе казна-що! Я її не бив. Я ніколи її й пальцем не торкнувся. Ніколи. — Він обіймає Анну за плечі, тягне ще ближче до себе. — Облиш. Я ж тобі розповідав, що вона за людина. Коли випиває, то не розуміє, що відбувається, багато вигадує…

— Ви сіли в автівку разом. Я бачила. — Він усе ще посміхається, але вже не так переконливо. Не знаю, чи не гра то моєї уяви, але мені здається, що він трохи зблід. Трохи послабляє обійми, знову відпускаючи Анну. Вона сідає за стіл, спиною до чоловіка, її дочка невдоволена й намагається вислизнути з матусиних колін.

Том втирає рукою рота й спирається на кухонний стіл, схрещує руки на грудях.

— З ким же я сідав в автівку, якщо ти бачила?

— З Меґан.

— Ось воно як! — Він знову хихикає — голосно, вимушено. — Під час нашої останньої розмови ти запевняла, немов бачила, як я сідаю в автівку з Анною. Тепер із Меґан, я не помиляюся? Хто буде наступного тижня? Принцеса Діана?

Анна підводить на мене погляд — у ньому сумнів і надія.

— Ти не впевнена? — питає вона.

Том стає перед нею навколішки.

— Звичайно ж, не впевнена. Вона все вигадує… постійно цим займається. Серденько, будь ласка. Йди нагору, добре? А я поспілкуюся з Рейчел. І цього разу… — він дивиться на мене, — обіцяю, я простежу, щоб вона нам більше не набридала.

Бачу, що Анна вагається: вона вдивляється в його очі, обличчя, шукаючи правди, а він не зводить з неї пронизливого погляду.

— Анно! — гукаю я, намагаючись знов привернути її увагу. — Ти ж знаєш. Ти ж бачиш, що він бреше. Тобі ж відомо, що він з нею спав.

Якусь мить панує тиша. Анна переводить погляд з Тома на мене й знову на Тома. Розтуляє