Читати книгу - "Процес"

– Так, але чи не дізнається він про наше весілля від когось іншого?

– Цьому я, звичайно ж, не можу запобігти, але враховуючи його спосіб життя, навряд.

– Якщо у тебе є такі друзі, Ґеорґе, тобі взагалі не слід було заручатися.

– Так, це наша спільна провина, але я би не хотів зараз нічого міняти.

А коли вона, важко дихаючи після його поцілунків, таки промовляла: «Все ж таки мене це ображає», – він вирішував, що не буде нічого страшного у тому, щоб написати про все другові.

«Нехай сприймає мене таким, який я є, – говорив він собі. – Я не можу вирізати із себе того, ким став, не можу стати кимось, хто більше надавався би для дружби з ним».

І справді, у довгому листі, який він написав цього недільного пообіддя, Ґеорґ повідомляв другові про заручини такими словами: «А найкращу новину я зберіг насамкінець. Я заручився із фройляйн Фрідою Бранденфельд, дівчиною із заможної сім’ї, яка приїхала сюди вже після того, як ти виїхав, і то вже доволі давно виїхав, тож навряд чи ти знаєш її. Ще трапиться нагода розповісти детальніше про мою наречену, а сьогодні достатньо тобі знати, що я дуже щасливий, а у наших із тобою стосунках помінялося лише те, що замість звичайного друга тепер ти маєш щасливого друга. А крім того, моя наречена також стане твоєю подругою, вона передає тобі вітання і незабаром сама тобі напише, а це для такого самітника, як ти – немало. Я знаю, що різні перешкоди не дозволяють тобі приїхати, але, можливо, моє весілля стало би відповідною нагодою подолати ці перешкоди? Хоча, ясна річ, ти сам краще знаєш, як тобі вчинити, я ні на чому не наполягаю. Вирішуй, як тобі зручно».

Ґеорґ продовжував сидіти за письмовим столом і ще довго вдивлявся у вікно, тримаючи у руці цього листа. Повз його вікно проходив знайомий і помахав йому з вулиці на знак привітання, але Ґеорґ відповів йому лише стриманою посмішкою. Його думки були деінде.

Врешті він запхнув листа до кишені і вийшов зі своєї кімнати, перетнув навскоси невеличкий коридор, що вів до кімнати батька, де Ґеорґ не був уже кілька місяців. У таких відвідинах рідко була необхідність, адже він постійно бачився із батьком на роботі, вони обідали одночасно, в тому ж ресторані, вечорами кожен розважався як сам собі хотів, але зазвичай обидва сиділи ще якийсь час із газетами у вітальні, якщо Ґеорґ не зустрічався із друзями або не відвідував свою наречену.

Ґеорґа вразило, якою темною була батькова кімната навіть такого сонячного ранку. Таку густу тінь відкидав, мабуть, мур, який височів по той бік вузенького дворика. Батько сидів біля вікна у кутку, прикрашеному різноманітними предметами, які викликали спогади про матір, і читав газету, яку тримав перед очима трохи боком, намагаючись таким чином відкоригувати якусь проблему із зором. На столі стояли рештки сніданку, з якого було спожито небагато.

– О, це ти, Ґеорґе! – сказав батько і підхопився назустріч синові. Його важкий халат розкрився під час ходи і поли затріпотіли, мов на вітрі.

«Мій батько – все ще велетень», – подумки сказав собі Ґеорґ.

– Тут нестерпно темно, – сказав він уголос.

– Так, справді темно, – погодився батько.

– А ти ще й зачинив вікно?

– Мені так більше подобається.

– Надворі дуже тепло, – додав Ґеорґ, ніби навздогін уже сказаному раніше, і сів.

Батько прибрав посуд, поставивши його на креденс.

– Я взагалі-то лише хотів сказати тобі, – продовжив Ґеорґ, неуважно стежачи за рухами батька, – що я повідомив про свої заручини у Петербург, – він витяг із кишені кутик листа, а потім знову дав йому опуститися всередину.

– У Петербург? – запитав батько.

– Моєму другові, – сказав Ґеорґ і зазирнув батькові в очі.

«На роботі він зовсім інший, – подумав Ґеорґ. – А тут сидить прямо і схрещує руки на грудях».

– Так. Твоєму другові, – з притиском повторив батько.

– Ти ж знаєш, батьку, що я спершу хотів промовчати про свої заручини. З міркувань тактовності, і лише через це. Ти ж сам знаєш, що мій друг має непростий характер. Я сказав собі тоді, що він може довідатися від когось іншого про мої заручини, хоча це і малоймовірно, враховуючи його самітницький спосіб життя. Такому я не можу запобігти, але від мене він про це не довідається.

– А тепер ти передумав? – запитав батько, поклав велику газету на підвіконня, а на газету – окуляри, які прикрив долонею.

– Так, тепер я передумав. Я вирішив, що коли він мій добрий друг, то мої щасливі заручини повинні і для нього стати щастям. І тому я більше не зволікатиму з тим, щоб повідомити йому. Але перед тим, як відправити листа, я ще хотів сказати про це тобі.

– Ґеорґе, – сказав батько і розтягнув у посмішці беззубого рота. – Послухай! Ти прийшов із цим до мене, щоб порадитися. Це, безумовно, робить тобі честь. Але все це нічого не варте, навіть ще менше, ніж нічого, якщо ти зараз не скажеш мені всю правду. Я не хочу торкатися речей, які тут ні до чого. Відколи померла наша дорога матуся, сталося чимало неприємного. Можливо, і для цього настане час, і, можливо, навіть швидше, ніж ми думаємо. Дещо проходить повз мою увагу в роботі, і ніхто від мене цього не приховує – а я і не збираюся робити вигляд, ніби це від мене приховують, – я вже не маю достатньо сили, моя пам’ять слабшає, я вже не можу встежити за всім. Так діється не тільки через речі об’єктивні, але і через смерть нашої коханої матері, яка виявилася для мене важчим випробуванням, ніж для тебе Але оскільки ми вже заговорили про цю справу, про цей лист, то я прошу тебе, Ґеорґ, не обманюй мене. Це дрібниця, не варта навіть одного подиху, тож, будь ласка, не обманюй мене. Цей друг у Петербурзі справді існує?

Ґеорґ в задумі підвівся.

– Не будемо чіпати моїх друзів. Тисяча друзів не замінять мені батька. Знаєш, що я подумав? Ти не достатньо себе бережеш. А вік уже вимагає свого. Я не впораюся без тебе на роботі, і ти добре це знаєш, але якщо робота шкодитиме твоєму здоров’ю, то я хоч завтра ліквідую фірму. Так більше тривати не може.