Читати книгу - "Дівчина у павутинні"

крадіжкою новітньої технології штучного інтелекту, то не просто добре обмірковувала це, а й завжди мала мотив. Лісбет не забувала кривд чи образ. Вона мстилася й відновлювала справедливість. Чи можна пов’язати всі її дії в цій історії з її власним минулим? Припустити таке принаймні можна.

Мікаел визирнув з-за свого комп’ютера і глянув на Андрея. Той кивнув у відповідь. З коридора долинав слабкий запах їжі. З Ґетґатану чувся гуркіт рок-музики. За вікном завивала буря, а небо було дуже темне й тривожне. Мікаел своїм звичаєм зайшов у зашифровану програму, ні на що не сподіваючись. Аж тут його лице засяяло. Він навіть трохи вигукнув з радості.

Там було таке: «Тепер усе окей. Незабаром будемо в криївці».

Він написав у відповідь: «Радий чути. Їдь обережно».

А тоді не стримався й додав: «Лісбет, кого ми все ж таки ловимо?»

Вона відразу відписала: «Ти скоро його вирахуєш, розумнику!»

Її «окей» було перебільшенням. Лісбет почувалася краще, проте, як і раніше, була в неймовірно поганій формі. Вчора вона взагалі майже не мала уявлення про час і простір. Насилу доволікшись до своєї квартири, вона дала Авґустові поїсти й попити, а також забезпечила його фломастерами, паличками крейди й аркушами формату А4, щоб він міг малювати вбивцю. Але, наближаючись до нього тепер, вона ще здалеку побачила, що він нічого не намалював. Щоправда, перед ним по всьому журнальному столику були розкладені аркуші, однак то були не малюнки, а довгі ряди якихось карлючок. Придивившись уважніше, Саландер побачила числа, нескінченні серії чисел, і, хоча спочатку вона нічого не розуміла, їй ставало щораз цікавіше. А тоді вона аж присвиснула.

— О Господи… — раптом пробурмотіла вона.

Лісбет якраз уп’ялась очима в кілька приголомшливо великих чисел, що попервах, щиро кажучи, не видалися їй особливими, але в поєднанні з сусідніми числами утворювали якусь знайому послідовність. Переглядаючи записи далі, вона натрапила на серію простих чисел 641, 647, 653 та 659, і сумнівів більше не лишилося: перед нею так звані шісткові четвірки простих, тобто серії з чотирьох простих чисел, що різняться між собою на шість одиниць. А ще там були прості числа-близнята та інші комбінації простих чисел. Лісбет не змогла стримати усмішки.

— Круто, — сказала вона.

Проте Авґуст не відповів і навіть не глянув на неї. Він просто сидів на підлозі біля журнального столика з таким виглядом, ніби йому найбільше хотілось і далі писати цифри. Лісбет пригадала, що десь читала про савантів і прості числа, але думати далі на цю тему не стала. Вона занадто кепсько почувалася для будь-якого складного мислення. Натомість вона пішла у ванну кімнату й узяла ще дві таблетки вібраміцину, що його вже кілька років тримала при собі.

Уживати антибіотики Лісбет почала, тільки-но заледве жива опинилась удома. Потім вона спакувала комп’ютер, пістолет, трохи змінного одягу й звеліла хлопчикові вставати. Той навіть не ворухнувся — лише міцніше стис олівця. Якусь хвилину вона стояла перед ним геть спантеличена, а тоді суворо промовила:

— Вставай!

Цього разу він послухався, а вона про всяк випадок наділа перуку й темні окуляри.

Відтак вони вбрались у верхній одяг, спустилися ліфтом у гараж і поїхали на острів Інґаре в її «БМВ». Ліве плече Лісбет було міцно перев’язане й дуже боліло, тому вона вела машину правою рукою. Боліли й груди з зовнішнього боку. Лісбет і досі горіла. Кілька разів їй доводилося зупинятись на узбіччі, щоб перепочити. Коли вони нарешті дісталися пляжу й пристані біля затоки Стура-Барнвік на Інґаре і, згідно з інструкціями, піднялися довгими дерев’яними сходами вздовж схилу й зайшли в будинок, Саландер знеможено впала на перше ж ліжко в кімнаті коло кухні. Її сильно морозило.

Однак незабаром вона встала, сіла за круглий кухонний стіл, узяла ноутбук і, тяжко дихаючи, знову спробувала зламати скопійований в АНБ файл. Проте в неї нічогісінько не виходило. Поруч з нею сидів Авґуст, дивлячись на стіс паперових аркушів і палички крейди, що їх залишила йому Еріка Берґер. Та ні писати серії простих чисел, ні тим паче малювати вбивцю йому не хотілося. Здається, малий був вельми приголомшений.

Чоловік, який іменував себе Яном Голцером, сидів у номері готелю «Кларіон» в Арланді й розмовляв телефоном з дочкою Ольгою, що, як він і сподівався, йому не вірила.

— Ти мене боїшся? — запитала вона. — Ти боїшся, що я припру тебе до стіни?

— Ні, Олюню, звісно ні, — спробував викрутитися він. — Мені просто довелося…

Йому було важко добирати слова. Ян знав: Ольга розуміє, що він щось приховує, і закінчив розмову швидше, ніж йому бажалося. Навпроти нього на готельному ліжку сидів Юрій і лаявся. Він уже не менш як сто разів перевірив Балдерів комп’ютер і не знайшов там, як він висловився, ні чорта. Узагалі ні чорта!

— То, виходить, я поцупив порожній комп’ютер? — поцікавився Ян Голцер.

— Саме так.

— Навіщо ж тоді професор його тримав?

— Певна річ, для чогось дуже важливого. Я бачу, що тут зовсім недавно стерли великий файл, який мав, найімовірніше, зв’язок з іншими комп’ютерами. Але я не можу його відновити. Цей хлопець був не дурень.

— Усе марно, — сказав Ян.

— Повна срака, хай йому дідько! — докинув Юрій.

— А блекфон?

— Там зафіксовано деякі розмови, проте мені не вдалося їх відстежити. Здається, телефонували з СЕПО або з Радіотехнічного центру. Однак мене найбільше турбує інше.

— Що?

— Професор вів з кимось довгу розмову, перш ніж ти вдерся до будинку. З якимось працівником Науково-дослідного інституту штучного інтелекту.

— І в чому проблема?

— У тому, що розмова відбувалася саме тоді. Та й сам інститут… Він працює на те, щоб розумні комп’ютери в майбутньому не стали загрозою для людства. Навіть не знаю. Мені це не до вподоби. Складається таке враження, ніби Балдер віддав свої дослідження інститутові або…

— Або що?

— Або розповів усе про нас. Принаймні те, що знав.

— Це було б погано.

Богданов кивнув, а Голцер тихо вилаявся. Усе пішло не за планом, а жоден з них не звик до невдач. Але тут вони ганебно провалилися двічі поспіль, і все через дитину — розумово відсталого хлопчика. Однак це ще не найгірше.

Найгірше було те, що сюди прямувала Кіра, до того ж геть розлючена. Такою вони її раніше не знали. Навпаки, вони звикли до її холодної елегантності, що надавала їхнім учинкам аури непереможності. А тепер Кіра була доведена до сказу й волала, що вони нікчемні, некомпетентні ідіоти. Та розлютилася вона не через постріли, які чи то влучили в