Читати книгу - "Небудь-де"

Він розплющив очі. Кімната була маленька й тьмяно освітлена. Він лежав на низькому ліжку, а шаруділа поруч із ним постать в чорній одежі й капюшоном на голові, що стояла спиною до Ричарда. Чорна постать витирала в кімнаті пил недоречно барвистим віничком з пір’я.

— Де я? — спитав Ричард.

Чорна постать мало не впустила додолу віничка, а тоді розвернулася, показавши дуже знервоване, худе, темно-коричневе обличчя.

— Води не хочете? — спитав чорний брат таким тоном, ніби йому було наказано запропонувати води, коли пацієнт прокинеться, тож він повторював це собі раз за разом останні хвилин сорок, щоб уже точно не забути.

— Я… — і тут Ричард усвідомив, що смертельно хоче пити. Він сів у ліжку. — Так, хочу. Дуже вам дякую. — Чернець налив у погнуту металеву кружку води й простягнув її Ричардові. Ричард повільно відпив, придушивши порив ковтнути все одним махом. Вода була кришталево чиста й холодна, а її смак нагадував лід і діаманти.

Ричард оглянув себе. Його одяг зник. Він був одягнений у довгу сутану, схожу на вбрання Чорних братів, але сіру. Зламаний палець йому взяли в лубки й перемотали. Він підняв руку до вуха. Воно було заліплене пластиром, під яким відчувалося щось схоже на шви.

— Ти один з Чорних братів, — сказав Ричард.

— Так, сер.

— Як я тут опинився? Де мої друзі?

Чернець мовчки й нервово вказав на коридор. Ричард вибрався з ліжка і зазирнув під своє сіре вбрання — під ним він був голий. Його тулуб і ноги вкривали темно-індигові й фіолетові синці, усі нібито намащені якоюсь маззю, що пахла сиропом від кашлю й грінкою з маслом. Праве коліно було перемотане. Ричард подумав, де міг бути його одяг. Коло ліжка стояли сандалі, тож він взувся й пішов коридором. Назустріч прямував Абат, тримаючись за руку брата Сажуса. Сліпі очі Абата перламутрово блищали в темряві під каптуром.

— Прокинувся, значить, Ричарде Мейг’ю, — сказав Абат. — Як почуваєшся?

Ричард скривився.

— Рука…

— Ми вправили твого пальця. Він був зламаний. Ми обробили твої синці й рани. І ти потребував відпочинку, тож ми дали тобі його.

— А де Дуері? І маркіз? Як ми сюди потрапили?

— Я доправив вас сюди, — сказав Абат. Пара ченців знову рушила коридором, і Ричард пішов з ними.

— Мисливиця, — сказав Ричард. — Ви принесли її тіло?

Абат похитав головою.

— Тіла не було. Був тільки Звір.

— А, гм… Мій одяг… — вони підійшли до дверей келії, дуже схожої на ту, в якій прокинувся Ричард. Дуері сиділа на краю ліжка й читала примірник «Менсфілд-парка», і Ричард був упевнений, що браття й не знали, що його мають. На ній теж було сіре вбрання ченців, що було занадто, аж до смішного на неї велике. Коли вони увійшли, вона підняла очі.

— Привіт, — сказала вона. — Ти спав цілу вічність. Як почуваєшся?

— Наче добре. А ти як?

Вона усміхнулася. Не дуже переконливо.

— Трохи кволенько, — визнала вона. В коридорі щось затарабанило, і Ричард розвернувся й побачив, як маркіза де Карабаса котять у його бік у скрипучому й антикварному візку. Візок штовхав здоровань-чернець. Ричард дуже хотів знати, як маркізу вдавалося виглядати ефектно й романтично, коли його возили туди й сюди, мов немічного. Маркіз обдарував їх широчезною усмішкою.

— Добрий вечір, друзі, — сказав він.

— А тепер, — мовив Абат, — коли ви всі зібралися, нам треба поговорити.

Він повів їх до просторої кімнати, зігрітої розпаленою купою дерев'яних обрізків у каміні. Усі стали навколо столу. Абат зробив знак сідати. Він знайшов рукою свого стільця й умостився на нього. Тоді він відіслав брата Сажуса і брата Морока (того, що штовхав маркізового візка).

— Отож, — сказав Абат, — до справи. Де Ізлінтон?

Дуері знизала плечима.

— Настільки далеко, наскільки я змогла його відправити. За півпростору й півчасу звідси.

— Ясно, — сказав Абат. А тоді додав: — Добре.

— Чому ви не попередили нас про нього? — спитав Ричард.

— То не був наш обов'язок.

Ричард пирхнув.

— І що буде далі? — спитав він усіх.

Абат мовчав.

— Далі? Ти про що? — спитала Дуері.

— Ну, ти хотіла помститися за свою родину. І помстилася. Закинула всіх до цього причетних кудись на дальній край небуття. Тобто, тепер ніхто не намагатиметься тебе вбити, чи не так?

— Зараз ні, — серйозно відповіла Дуері.

— А ти? — спитав Ричард маркіза. — Ти отримав, що хотів?

Маркіз кивнув.

— Здається, що так. Мій борг перед лордом Портико сплачено повністю, а леді Дуері винна мені чималу послугу.

Ричард глянув на Дуері. Вона кивнула.

— А як щодо мене? — спитав він.

— Ну, — сказала Дуері. — Ми б ніколи без тебе не впоралися.

— Я не про це. Як щодо мого повернення додому?

Маркіз підняв брову.

— Ким ти її вважаєш — чарівницею країни Оз? Ми не можемо повернути тебе додому. Твій дім тепер тут.

Дуері сказала:

— Я намагалася пояснити це тобі, Ричарде.

— Має бути який-небудь спосіб, — сказав Ричард і грюкнув лівою рукою об стіл, щоб підсилити сказане. А тоді сказав: — ай, — тому що грюкати рукою об стіл для наголосу не дуже мудро, коли маєш зламаного пальця — але він сказав це дуже тихо, адже раніше пройшов через набагато гірше.

— Де ключ? — спитав Абат.

Ричард нахилив голову.

— У Дуері, — сказав він.

Вона похитала своєю голівкою піксі.

— У мене його нема, — сказала вона йому. — Я підклала його тобі до задньої кишені на останньому ринку. Коли ти приніс карі.

Ричард розкрив рота, а тоді знову його закрив. Розкривши його ще раз, він спитав:

— Тобто коли я сказав Крупові й Вандемару, що ключ у мене, і коли вони могли мене обшукати… він справді був у мене?

Вона кивнула. Він пригадав твердий предмет у кишені, який відчув на Даун-стріт; пригадав, як вона обійняла його на кораблі…

— Нехай йому грець, — сказав він.

Абат простягнув руку. Його зморщені коричневі пальці підібрали зі столу маленького дзвоника й помахали ним, викликавши брата Сажуса.

— Принеси Воїнові штани, — сказав він. Сажус кивнув і вийшов.

— Я ніякий не воїн, — сказав Ричард.

Абат м’яко всміхнувся.

— Ти убив Звіра, — пояснив він, мало не з жалем. — Ти Воїн.

Роздратований Ричард схрестив руки на грудях.

— Тож після всього цього я все одно не потраплю додому, але отримаю втішний приз — мене занесуть до списку кавалерів якоїсь архаїчної підземної нагороди?

Маркіза це не зворушило.

— Ти не можеш повернутися до Горішнього Лондона. Кілька осіб таки примудряються наполовину жити там