Читати книгу - "Лялька"

***

Вульф і Ешлі проїжджали останню милю своєї подорожі в чотири сотні миль. Відколи вони покинули «Форд Ескорт», то зупинялися лише раз для того, щоб пересісти в непомітний фургон, який Вульф залишив там минулого вечора. Він був шумним і незручним транспортним засобом, однак лише за три сотні фунтів доставив їх куди потрібно, та ще й з двадцятьма хвилинами у запасі. Вони піднялися до кімнати «Лише для здачі багажу» біля терміналу і заквапилися до головного входу аеропорту Ґлазґо.

На задньому фоні безперестанно впродовж семи годин грало радіо. Було багато обговорень про неминуче вбивство Ешлі і що букмекерські контори змусили вибачитися, адже вони почали приймати ставки на те, о котрій годині її серце зупиниться.

— Покидьки, — засміялася Ешлі, знову здивувавши Вульфа своїм хоробрим ставленням.

А ще постійно повторювали один і той же звуковий фрагмент, і Вульф здригався кожного разу, бо був змушений згадувати ту мить, коли Ендрю Форд зіткнувся із землею внизу. Ексклюзивне інтерв’ю з однією з найближчих подруг неабияк здивувало Ешлі, головним чином тому, що вона й гадки не мала, хто була та жінка. Вульф був радий почути, що програми новин намагалися заповнити ефірний час. Це означало, що поліція ще не оприлюднила того факту, що він переховувався з наступною жертвою.

Поставивши на те, що його колеги все ще не оголосили їх у розшук, Вульф говорив із начальником безпеки аеропорту лише десять хвилин тому, і, як його і просили, коли о 20.20 вони зайшли до терміналу, чоловік уже чекав їхнього прибуття.

Це був вродливий темношкірий чоловік, віком десь за сорок, одягнений у гарний костюм, а з кишені визирала перепустка, ніби ретельно підібраний аксесуар. Вульф помітив, що він завбачливо тримав біля себе двох поліціянтів, після дивного телефонного дзвінка.

— О, детективе Вульф, це і справді ви. Я не був упевнений, — сказав чоловік, міцно потискаючи руку Вульфа. — Карлос Де Коста, начальник охорони.

Де Коста розвернувся до Ешлі і простягнув руку.

— І звісно ж, місіс Локлен, — на його обличчі з’явився вираз, який мав би означати співчуття до важкого становища, в якому вона опинилася. — Чим можу вам допомогти?

— Через сімнадцять хвилин у Дубай вилітає літак, — коротко сказав Вульф. — Мені потрібно, щоб вона на нього сіла.

Якщо Де Коста таке прохання і здивувало, то він не виказав цього.

— Паспорт маєте? — запитав він у Ешлі.

Вона витягла його із сумочки й передала йому. Професійно він ретельно переглянув його, не зважаючи на обмежений час.

— Пройдіть зі мною, — сказав він.

Вони пройшли через охорону, і менше ніж за п’ять хвилин їм присвоїли один з електровізків, щоб прискорити поїздку до воріт. Роботизований жіночий голос оголосив останнє повідомлення, що посадка на рейс закінчується.

Де Коста, вочевидь звиклий до таких термінових прохань, різко звернув направо і скерував електровізок униз порожнім ескалатором. Вульфа це налякало, адже було зовсім необов’язковим, бо Де Коста по рації вже проінформував не зачиняти воріт, поки вони не дістануться туди. Здавалося, він просто насолоджувався собою.

— Через дві години після того, як ти приземлишся в Дубай, до Мельбурна вилітає літак, — пошепки промовив Вульф до Ешлі.

— Мельбурн? — шоковано запитала вона. — Такий твій план? Поїхати у відпустку?

— Ти маєш постійно рухатися.

— Хіба нам не слід повідомити Карлоса? — запитала вона, вказуючи на їхній супровід, який тепер нахилився над кермом, як герой бойовика, коли їхали по вкритій килимом підлозі.

— Ні. Я сам подзвоню, якраз перед тим, як ти приземлишся. Не хочу, щоб хтось, окрім нас, знав, куди ти летиш, — сказав Вульф. — Коли ти вийдеш із літака в Мельбурні, уже буде 5.25 ранку. Ти будеш у безпеці.

— Дякую.

— Коли дістанешся туди, прямуй відразу до посольства і скажи їм, хто ти, — Вульф тримав її ніжну руку у своїй і на тильному боці долоні написав номер мобільника. — Просто дай мені знати, коли зробиш це.

Вони під’їхали до воріт за кілька хвилин до вильоту. Де Коста пішов переговорити з персоналом, а Вульф і Ешлі в цей час зійшли з візка й дивилися одне на одного.

— Летімо разом, — сказала вона.

Вульф похитав головою.

— Не можу.

Ешлі передбачила таку відповідь. Вона підійшла ближче, притислася до нього й заплющила очі.

— Місіс Локлен, — покликав Де Коста від квиткового столу. — Нам потрібно, щоб ви зійшли на борт, зараз же.

Ешлі стримано всміхнулася Вульфу і відвернулася.

— Потім, Вульфе, — невимушено кинула вона.

— Потім, Локлен.

Щойно вона зійшла на борт, Де Коста зачинив ворота і попросив контрольну вежу дати літаку пріоритетний дозвіл злетіти. Вульф подякував йому за допомогу і попросив залишатися позаду. Він зміг би домовитися з митницею і сам. Його паспорт був у внутрішній кишені. Він навіть не був упевнений, навіщо брав його із собою. Це лише ускладнило відповідь Ешлі, коли вона наполегливо просила летіти разом із нею. Утекти від безладу, який чекав на нього в Лондоні, він ще поки міг.

Він спрагло спостерігав, як літак Ешлі зайняв позицію на злітній смузі, рушив далі, а потім піднявся у яскраве вечірнє небо, подалі від небезпеки, подалі від нього.

Розділ 30

Субота, 12 липня, 2014 [2.40]

Констебль Дін Гарріс сидів у своєму звичному незручному кріслі у великій, однак незатишній вітальні. Він читав у світлі, дорогої на вигляд, настільної лампи, яка нестійко балансувала на підвіконні, і не звертав уваги на телевізор у беззвучному режимі. Він увімкнув його лише, щоб забезпечити собі хоч якесь товариство, яке допомогло б йому провести ще одну самотню ніч у незнайомому будинку.

Усі його знайомі новобранці надзвичайно заздрили, дізнавшись, що він братиме участь у справі «Ляльки». Вони все ще були на тому етапі своєї кар’єри, де продовжували рахувати побачені трупи, тому «Валієць» був для них героєм, адже він єдиний із групи по-справжньому вдарив когось електрошокером.

Дін байдуже сприйняв своє призначення, хоча потайки дуже пишався цим. Звісно ж, він розповів про це своїй родині, знаючи, що новини поширяться як вірус, обростаючи важливістю його ролі та вигадуючи для нього посаду, назву якої він так і не запам’ятав. От тільки