Читати книгу - "Сокіл і Ластівка"

На жаль, у цю страшну хвилину Летиції потрібен був не я.

Не звернувши жодної уваги на мою пантоміму, дівчинка звелася на ноги й кинулася до своєї каюти, наче там на неї чекав порятунок. Я пострибав за нею.

Та в комірці було порожньо.

— Боже, де він? — ойкнула вона.

І, побачивши у дальньому кінці кубрика одного з днювальних, голосно повторила:

— Де він?

— Хто, отець Астольф? З годину як відправився на берег.

— Ні, полонений!

— Капітан наказав кинути його в трос-камеру.

Трос-камерою називається приміщення для зберігання запасних канатів, воно знаходиться у дальньому кінці трюму. За сумісництвом трос-камера використовується як карцер для членів команди, які прошпетилися. Там немає вікон, а двері завжди на засуві, щоб щури не зіпсували коноплі.

— Що-о?

Найкращий засіб від горя — лють. Летиція, яка хвилину тому ледь пересувала ноги від слабкості, викликаної непритомністю, тигрицею пробігла через увесь трюм.

Перед дверима корабельної тюрми чергував озброєний матрос — такий собі Йорж. Він і за характером був таким: завжди до всіх чіпляється, з кимось ворогує, на когось кричить. На берег Йоржа не пустили, покаравши за бійку, і через це скандаліст мав гумор ще гірший, ніж звичайно.

— Куди? — грубо сказав він, заступаючи лікареві дорогу. — Наказано нікого не впускати…

Іншим разом і з іншим настроєм Летиція неодмінно почала б щось пояснювати вартовому, але зараз вона просто зацідила йому кулаком в зуби — з зовсім не дівчачою силою. Йорж відлетів убік, а вона відсунула засув, увійшла до карцеру і хряснула за собою дверима. Я ледь устиг прошмигнути слідом.

Лорд Руперт напівлежав на канатах, його руки були скуті кайданами. Побачивши Летицію, він спробував піднятися, але вона його втримала.

— Не рухайтесь! Ви надто слабкі!

— Навпаки, я чудово почуваюся. — У світлі лампи, яка похитувалася під низькою стелею, зблиснули зуби. Грей посміхався! — Яке, виявляється, щастя просто володіти своїм тілом.

— Але чому ви тут? І в кайданах? Що сталося?

— За великим рахунком нічого. Капітан «Ластівки» навідався до мене. Я сказав, що беру чесне слово назад. Тепер, позаяк я знову можу рухатися, то втечу за першої ж нагоди. Ось він і перестрахувався. Дуже розумний і своєчасний крок.

Інакше б я міг стрибнути в воду через гарматний порт і спокійнісінько допливти до берега. Французькою я розмовляю пристойно, ніхто в Форт-Роялі не здогадався б, що я англієць. Але я, звісно, за будь-яких обставин не покинув би корабля, не подякувавши вам за все, що ви для мене зробили… дорогий лікарю.

Двері розчахнулися. На порозі виник Йорж зі скособоченою від люті мармизою. Знадобилася ціла хвилина, щоб він очунявся від удару.

— Я тобі розпанахаю черево, нікчемний дохтуряко! — горлав вартовий, розмазуючи кров. У правій руці у нього зблискувала оголена шабля.

Лорд Руперт скочив на ноги і огрів розбишаку ланцюгом по лобі. Зробив він це дуже зграбно, наче кіт схопив необережну муху кігтястою лапою. На палубу гепнулося тіло, стало тихо.

— Ви чимось засмучені? — запитав полонений, причиняючи двері. — У вас заплакані очі.

І вона з риданням, доволі недоладно, розповіла, як її обдурили, і що її батько мертвий, і що вона тепер сама, цілком сама.

Інший чоловік обійняв би заплакану дівчину, погладив по голові, почав би говорити слова розради. Але лорд Руперт повівся не так. Певно, виховання не дозволяло йому торкатися дами без її на те згоди. Слухав він уважно, та від співчуття утримався. А зрештою взагалі сказав щось дивне (і, як на мене, вельми жорстоке):

— Що ж, сама то й сама. Тепер ви почнете жити власним життям.

Ще дивнішим було те, що Летиція не образилася і не обурилася, а витерла сльози і довго дивилася на англійця, нічого не кажучи. Для мене було загадкою, про що вона в цю хвилину думала і що відчувала. Я перестав її розуміти.

Заговорила вона тепер зовсім про інше.

— Кайдани — то пусте. Я принесу ножа і відкрию замок. Вартовий оглушений. А прочуняється — дістане ще. На кораблі майже нікого немає. Капітан, вахтовий начальник і пара днювальних. Хто спробує мене зупинити — вб'ю. Та ніхто й не полізе. Дезессар завинив переді мною. Ми зійдемо на берег. Мені більше нема чого робити на «Ластівці».

Лорд Руперт став заперечувати:

— Я не зможу прийняти цю великодушну пропозицію з двох причин. По-перше, вона матиме для вас серйозні неприємності. Сприяння втечі військовополоненого карається тюрмою. За п'ятдесят тисяч ліврів містер Дезессар поставить на ноги весь Форт-Рояль.

— Ми попливемо на єдиній шлюпці, яка спущена на воду, — гаряче засперечалася Летиція. — Поки він дійде до губернатора, поки вони оголосять розшук, ми встигнемо піти в глиб острова!

— А по-друге, — з незмінною поштивістю продовжив Грей, поклоном віддаючи належне її аргументам, — вартовий уже отямився. Хіба ви не чули, як він засунув засув? Ми не можемо звідси вийти.

Дівчинка обернулася і штовхнула двері. Намарно! Стала в них стукати, погрозливо кликати Йоржа. Відповіддю було мовчання — певно, негідник побіг скаржитися капітану.

Але Дезессар не поспішав з розглядом. Минав час, а ми все сиділи, зачинені в трос-камері.

Як не дивно, Летицію ув'язнення не дуже й засмутило. Я чекав, що моя запальна вихованка здійме галас і грюкання на весь фрегат, але нічого такого. Вона сіла на канати поруч із полоненим і почала випитувати, як він почувається, чи нема десь болю або заніміння, чи не паморочиться голова. Потім взялася згинати й розгинати йому руки і ноги. Лорд Руперт спочатку протестував, але скоро примирився і слухняно виконував усі накази. З його обличчя не сходила м'яка посмішка. Ця мирна, майже ідилічна сцена затягувалася.

А тим часом фрегат потроху повертався до життя. Над нашими головами лунало тупотіння — це протверезілі матроси готували корабель до відплиття. Причалила шлюпка, яка доправила другу зміну: долинали недоладні крики і незугарні співи. Нарешті, задзвенів якірний ланцюг.

Кілька разів я делікатно намагався звернути увагу голубків на те, що відбувалося. Я подавав голос, ввічливо сіпав Летицію дзьобом за пряжку черевика і за край панталонів. Дівчинка не звертала на мене уваги.

Лише коли «Ластівка» накренилася і заскрипіла рангоутом, роблячи розворот, лікар і його пацієнт стрепенулися.

— Боже, ми виходимо в море! — скрикнула Летиція.

А я тобі цілісіньку годину про що торочу?!

— Тепер ми не зможемо зійти