Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Є наказ – значить, потрібно виконувати! – геройствував начальник штабу. – Зброї повно, техніка – в наявності, не пішки ж ідете. Навіть на поїзді вас підвезли!
Колона від залізничної станції відразу пішла важко. Ламалася техніка, погано підготовлені водії не вміли тримати дистанцію й не знали порядку переміщення в колоні, постійно виникали проблеми зі зв’язком і управлінням – у хвості не знали, куди рухається голова, в голові не знали, де загубився хвіст. Коли одна з машин виходила з ладу, то зупинялися всі – якщо не вдавалося швидко відремонтувати, брали на жорстку зчіпку.
– Поки ми тут повземо, як равлики, нас сто разів засікли і чекають вже, напевно, з розпростертими обіймами! – водій Колюня говорив мало і висловлював виключно раціональні думки.
Його «шишарик» волочили вже кілька десятків кілометрів, і Колюню, як людину відповідальну і горду, така ситуація дуже бентежила. Скільки себе пам’ятав, він завжди возився зі всякими механізмами – веліками, мопедами, мотоциклами, машинами, ставлячи їх на колеса. Удома, в Ізюмі, в невеликому районному містечку на кордоні Харківської й Донецької областей, де важко визначити, хто свій, а хто чужий; у великій родині, де без ста грамів не розібратися, хто за Україну, а хто – за Росію, друзі і родичі досі думали, що Колюня виїхав на заробітки до Києва. Так він сказав, відбуваючи на службу, і гроші матері посилав регулярно. Для родичів солдат, загиблих в АТО, назва міста, що викликає солодке слиновиділення – Ізюм, сушений виноград – звучало зовсім не солодко. Тут знаходився перший морг, куди звозили загиблих і куди для пізнання часто приїздили рідні. Колюня, якого вела цікавість, вихідними частенько сидів на лавці навпроти: палив і дивився на людей, що приїхали здалеку, входять усередину з таємною надією і виходять з до невпізнання зміненими, чорними обличчями, ніби зовсім різні люди входили і через деякий час виходили звідти. Горе міняло людей за хвилини, робило їх іншими. Він не став чекати мобілізації або бігти, ховаючись, до надто близької Росії, сам прийшов у військкомат: «Дайте повістку!» Таких добровольців у мінометній роті 92-ї бригади налічувалося більше половини. Останні – мобілізовані, але серед і тих, і інших за дивним збігом обставин і волі командування виявилася лише одна людина, що вміла професійно і вправно користуватися мінометом – Єгор Забара. Зовсім молодим Забара пройшов Афган, потім мріяв про оперативну роботу в міліції, але доля розпорядилася на свій смак – він став суддею. Спокійний, упевнений в собі чоловік, худорлявий, високий, із запалими очима – турбували нирки, з обличчям, покритим зморшками не на свій вік. Суддею Забара виявився за сучасними мірками нікчемним – не нажив ні джипів, ні котеджів, хіба що набрав кредитів, дружина працювала економістом у приватній фірмі, дві доньки вчилися в місцевих вузах на бюджеті, виявляється, буває у нас і таке. І міг би Єгор Трохимович і далі працювати і чекати великої державної пенсії, але, як тільки почалася війна на сході, пішов до військкомату. Дружина не заперечувала, знала – марно, дочки сприйняли рішення батька як належне, напевно, в їх розумінні той і не міг вчинити інакше. Зате дуже сильно спершу заперечували у військкоматі – довго не хотіли видавати повістку, пропонували йти в місцевий батальйон територіальної оборони, казали різні недоладні речі, які й повторювати тут не хочеться. Але суддя наполіг на своєму – служити він хотів саме в збройних силах, адже знав, що таке армія, розумів її порядки і не хотів залежати від випадку. В мінометній роті 92-ї бригади, куди Забару розподілили з багатьма земляками, він мав безперечний авторитет: суддя, який пішов воювати добровольцем – сам по собі випадок унікальний, але Єгора поважали не лише через це, на таких характерах, як у нього, тримався моральний дух армії. Та й управлятися з мінометами – хоч 82-міліметровими, хоч 120-ти – він умів із закритими очима, при цьому легко ділився досвідом, так що через пару місяців вся рота стала, як то кажуть, повноцінною бойовою одиницею. Але це стосувалося, на жаль, лише мінометів. Колюнін «газ-66» або, як лагідно називають цю вантажівку в армії, «шишарик» – яскравий тому приклад. І це не дивлячись на те, що перед виїздом Колюня з властивою йому ретельністю перевірив усі слабкі місця машини.
– А що я йому зроблю? – засмучено скаржився він Забарі. – Стара машина, старша за мене вдвічі! Вашого віку автомобіль! Тільки ви не ламаєтеся, а він так ламається, що мовби не залізний, а солом’яний.
Так Колюнін «шишарик» і прозвали – «солом’яним». Машина виявилася нікуди не годною. «В ній лише мертвих срати возити, – як влучно підмітив Тато, кіровоградський фермер, що сприймав свою службу в армії через помірні фізичні навантаження і кількість вільного часу довгостроковою оплачуваною відпусткою в порівнянні зі своєю щоденною звичайною роботою в господарстві. – Так моя бабуся
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іловайськ. Розповіді про справжніх людей», після закриття браузера.