Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

class="p1">Так, удома все якось стало відбуватися інакше. Не так, як раніше. І не так, як у батальйоні. Не така стояла осінь, як всі інші сорок три, які він вже побачив, але з яких далеко не всі тепер пам’ятав. Олега комісували, визнали непридатним до подальшого проходження військової служби, дали інвалідність – ще одну – до тієї, яку він приховав навесні у військкоматі при зарахуванні в батальйон. Перші тижні рідні з Олега не спускали очей: він йде на вулицю – і вони за ним на вулицю, він із лопатою або граблями на город – і вони за ним нишком на город; боялися, щоб не наклав на себе руки, адже багато історій різних розповідають, важко їм.

Олега ця настирлива опіка дратувала. Близькі ніяк не могли зрозуміти, що людина, яка кілька разів уникнула смерті, бачила смерть своїх товаришів, не вмиратиме добровільно, хіба що лише тоді, коли відчує себе зовсім зайвим. А Цар зайвим себе не відчував, навпаки, він жив із відчуттям виконаного – перед родиною і перед країною – обов’язку. І це теж було для нього нове відчуття, новий смак життя, який він ретельно беріг усередині себе. Єдине, чого він хотів перший час – тиші і спокою, щоб йому не заважали змиритися зі всім пережитим. І дзвінків із батальйону з хорошими новинами. Наприклад, знайшли Адвоката. Або – обміняли з полону Санітара. І що Лао живий. А в усьому іншому – він хотів тиші. І в цьому бажанні, як не дивно, краще за всіх його розуміла теща, яка намагалася пристосуватися до зятя й оцінювала його і майбутнє спільне життя з нового, незвіданого боку. Допомагаючи заповнити невмілі паузи, які інколи виникали в розмовах через його контузії, теща жартувала: «Чотири курочки у нас і один півник, і той кульгавенький!» А через пару тижнів, після двадцяти років шлюбу і життя Олега в приймах, сказала:

– Напевно, зятьок, треба б тебе в будинку прописати.

– Так правильно, м-мама, – погодився Олег. – П-пільги ж будуть.

Суддя Забара і солом’яний «шишарик»

Якби не русло висохлої ріки, що колись протікала вздовж дороги, то їх усіх би накрило за хвилину – з гори ця ділянка прострілювалася метрів на сто. Тому, можна вважати, що всім, хто вистояв після першої атаки, пощастило. Їм удалося сховатися за піщаним берегом і, ховаючись за пропаленим наскрізь бетеером і палаючими «уралами», почати, крізь дим і вогонь, відстрілюватися. Вони з тривогою, оцінюючи кількість боєкомплекту, що залишився, чекали, що зроблять вороги: продовжать обстріл або відразу почнуть обходити з флангів. У будь-якому випадку, шансів вижити ці семеро, що залишилися в живих з усієї колони, не мали – через десять, максимум, двадцять хвилин їх знищать. Рація покотила разом із замполітом, лисим і товстим, немов скопійованим з карикатури про світову закулісу з журналу «Крокодил», завжди смердючим майором, який при першому ж пострілі відчепився від хвоста колони й утік на своїй броні. Тож довкола лише гори, а в горах – лише духи.

– Своїх не кидають! Нам казали, що в Афгані своїх не кидають! – повторював, затинаючись, молодий солдат, який прибув з учебки в розташування десантної мінометної роти лише два тижні тому. Він істерично ридав, скинувши каску й уткнувшись коротко стриженою головою в приклад автомата, але ніхто йому не докоряв і не заспокоював. У повітрі засвистіла міна, на мить звук завис – і одразу ж за двадцять метрів від їх укриття пісок став дибки. Потім ще постріл, ще – недоліт, здригнувся від неточного попадання і без того понівечений бетеер.

– Ей, шураві! Виходь! – закричали моджахеди. – Жити будеш!

– Десь вони зараз до нас підбираються! Дивіться уважно на всі боки, – спльовуючи пісок, розпорядився сержант Панкратов: – Забара, ти – ліворуч, Іщенко – праворуч!

«Треба ж, як не пощастило, – крутилася гидотна думка, – тільки виписався зі шпиталю, і на першому ж завданні – так безглуздо загинути!» У шпиталь він потрапив через виснаженість, яку викликала дизентерія. У частині провели службове розслідування і виявили в заступника по тилу великі розкрадання. Практично всі продукти продавалися місцевому населенню за валюту або обмінювалися на наркотики, як наслідок – особистий склад через прострочені консерви і гнилу тушонку поголовно захворів на дизентерію, а в кількох молодих солдат, яким їжі діставалося зовсім мало – «діди» забирали навіть ті мізерні порції масла і м’яса, які відпускалися – почалася дистрофія. Вчора, по поверненню зі шпиталю, «діди» підходили і плескали його по спині, немов дякуючи за те, що харчування покращилося: начальника тилу взяли під арешт, а солдатам почали давати їстівні консерви, тушковане м’ясо, більше масла і каші. На голодний шлунок «діди» лютували страшно, і ось тепер, коли можна, нарешті, зітхнути вільніше і служба почала налагоджуватися, вони потрапили в смертельну засідку. Мабуть, на це він досадував більше за все. Померти пару місяців тому, коли він важив 53 кілограми, не злазив з очка і регулярно відгрібав від «дідів», було б не так образливо.

Б-бабах!!!

Чому з’явилися вертольоти, випадково або їх хтось викликав – ніхто не з’ясовував ні під час бою, ні після. Головне, що вони заходили зараз для атаки над горою вже на друге коло. Б-бабах-ббабах-бб-абах – і всі, хто, як говорить старшина роти, «вдень паше, а вночі з «ак» хєряшить», або розліталися на шматки, або забивалися в щілини, щоб, коли стемніє, відступити вузькими крутими стежками.

Страшенну спеку, що роздирала повітря, і втому, яка накотилася разом із полегшенням, він відчув лише всередині «вертушки», коли вони підібрали всіх «двохсотих» і «трьохсотих». Він поглянув униз, на розбиту моджахедами колону з двох бетеерів і трьох вантажівок, що досі диміли, і разом із жалем за вбитими товаришами до нього прийшов легкий страх, точніше усвідомлення того, що його теж могли вбити, буквально півгодини тому. І він лежав би зараз із закинутою назад скривавленою головою у вантажному відсіку, загорнутий в плащ-намет, а не загадував про те, що дадуть на вечерю. Забара труснув головою і ще міцніше стиснув у руках автомат. Він добре знав, коли для нього закінчиться ця війна, якщо він не загине раніше – служити залишалося ще цілих півтора роки.

Бабах! Хрр-рр! Бабах! Єгор прокинувся від нелюдського хропіння. До пострілів гармат і танків звикаєш швидко, а до хропіння звикнутися неможливо, в цьому різниця між зброєю і людьми – з останніми набагато важче звикнутися. В погребі було темно і задушно. Пахло гнилими буряками, їдким потом і свіжими ранами впереміж із медикаментами.