Читати книгу - "Дім для Дома"

наметів, і зовсім не схоже, що сьогодні, як вчора, вони співатимуть — долітатиме аж до вікон на останньому поверсі «України». Сніг втоптують у бруківку, й перш ніж розтанути, він вже не пахне нічим, крім Києва, підошвами тутешніх людей, їх страхами і сподіваннями, їх шкірою, волоссям, сечею і кров’ю. Ними і тільки ними. Я завмираю, аби спробувати відшукати своїх — як там, на аеродромі. Мені не потрібно запитувати: чи не бачили ви Марусю? Я знайду її. Тут багато людей, але мені пощастить. Я так довго жив з Ціликами, що теж, певно, вже став щасливчиком.

Ось я вже зустрічаю знайомців, ну як зустрічаю — читаю їхні сліди. Десь тут учора бродив Ярослав Теодорович — цікаво, а хто ж вигулює Лумпа?

Десь тут і власниця кіоску, якого, до речі, уже немає.

Десь тут і Марік — наш непостійний друг, який обіцяв відчинити скриню. Я радий, що Марік в порядку, і слід його перетнувся з іншим знайомим слідом — на одній глибині. Виходить, вони зустрілися знову — Маруся й Марік.

Ось-ось я знайду малу, я уже йду її слідом. Як тільки її відпустили сюди саму? Чи Маруся вже вміє тікати й без мене? Та вона не сама. Поруч тримаються інші сліди — Степана. Знову, вочевидь, помирились. Але геть зайві думки — треба тримати слід.

Тільки снігу й людей на площі все більше і більше. Все кружляє: запахи, прапори і сніжинки. Все танцює довкола готелю з написом «Україна». Чи то тільки мені так здається, бо раз за разом я вдивляюсь у вікна на останньому поверсі. Відволікаюся і втрачаю слід.

Я наче на місці, і все ж — я загубився.

Добрий чолов’яга запрошує мене до намету. Я йду на запах гарячої їжі. Та потім, як завжди, приходить такий, що каже «не можна з собаками».

Тільки хто ж тут з собакою? Тут тільки собака. Я — сам по собі. Немає в мене господаря. Я нічий. Вільний тобто. Тепер уже точно.

Отакий вільний, я й ночую на вулиці. Мороз не великий, та, коли прокидаюся, на мить здається, що я помер. Заніміли лапи, але найгірше — зникли всі запахи. Сніг тепер просто такий, як в телевізорі — сніг, який не пахне нічим. Звуки теж зникли. Тільки стріляє щось. І я лякаюся: це Мисливець? Він отримав таки свій наказ? Куди він цілить? У кого? Люди довкола рухаються беззвучно, і я гублюся в просторі й часі. Що відбувається, де і коли? Стріляє то справа, то зліва, так, ніби я — на лінії вогню. Не розрізнити своїх і чужих. Тільки безглузда картинка.

На щастя, мене знову запрошують до намету, я гріюся — й запахи повертаються. А разом з ними й думки приходять в порядок. А стріляє — стріляє у вухах. Треба ж таке придумати — снайпер... Я просто застудився і все.

Так починаються мої найважчі дні. 

Безхатченко

 Ліс. Ти біжиш. Дерева, дерева, сніг, на снігу — сліди лап твого пса.

Я не я. Уві сні я полковник. Я хлопчик Іванко, рудий, клаповухий. А втім, сиве волосся вперто падає мені на очі, наче сніжить. Поміж чорних струмків я шукаю жолуді, обдираю з дерев кору, мені світить червоним вогником горобина.

У лісі тиша така. А я розгрібаю сніг і зігниле листя, намацую шорсткі плоди. І нарешті — розсип жолудів на долонях. «Мамо! Знайшов! Подивись!» Тиша така. Нікого немає. Більше нікого немає — відлунює в голові. Й раптом в цій тиші гуде щось, як джміль. Усе голосніше. І ось уже рев заповнює вуха, і ліс, і весь світ — літак. Я намагаюсь розгледіти його в небі, я задираю голову. Літак прилетів убити мене? Як завжди? Але ні, уві сні я знаю: війна ще навіть не почалася. Ще десь танцюють. Ще світяться десь вітрини кав’ярень. Ще гімназисти тікають зі своїх занять і біжать на гору, звідки видно все місто. Уві сні мені навіть відомо, що літаків, які так загудуть, — ще немає. Перший реактивний літак побудують тільки 39-го року. В СРСР — тільки після війни, коли я вже буду... І я розумію, хто там, на висоті. Хто ще міг прилетіти по мене, по нас із мамою, батьком, сестрою й братами, яких у мене іще багато? Я кидаю жолуді в сніг, я махаю руками — собі самому. «Я тут! Сюди!» І попри рев двигуна, пілот мене чує, я знаю. Він опускається нижче, так, що навіть страшно стає — раптом не вийде з цієї фігури, як СУ-27 у Львові тоді, коли я вже буду... Це неважливо.всі ми, вцілілі, ніколи не викидали. І ще, не знаю для чого, — всі заварні тістечка у глазурі, всі рогалики і пампушки, всі марципани й халва, і навіть ванільне морозиво — все найпрекрасніше з вітрин всіх кав’ярень, всіх крамниць і пасажів, всі майбутні снікерси й кока-кола... «Мамо! Будемо жити!»

Пілот мене впізнає. Набирає висоту, попри всі закони аеродинаміки. Попри закони він і врятує нас. Хоч це заборонено. І літак кружляє над лісом, і сніг обертається раптом на зерна пшениці. І я знаю, що всі вони наші. Саме ті, що ми сіяли й жали, ті, які в нас відібрали. І я підставляю долоні, я відкриваю рот. Я хочу танцювати під цим дощем.

А потім із неба летять вже не тільки зерна — а всі хлібні кірки, які я ніколи не викидав, всі шматки хліба, які

Я прокидаюся — мені так здається. Але я знову у тому ж лісі. Зерно обертається в роті на сніг. Сніг тане. Літак віддаляється. Пілот мене не помітив. Пілот не знає мене.

Треба зібрати жолуді. Мати спече з них щось, схоже на хліб. І ми все-таки будемо жити. Тільки треба спішити. Чекають вдома. Йду із останніх сил. Дерева, дерева, сніг, на снігу — сліди лап. І раптом я бачу його — дім. Тільки цього ж не може бути... Це не хата з мого дитинства. Це будинок у Львові на вулиці Лепкого. Будинок, висмикнутий із міста, перенесений незбагненною силою просто сюди, в ліс біля Крайновки. І я знаю, що там всі мої — вдома, чекають на мене. Я пришвидшую крок, майже біжу, я не