Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

Францішек неквапно дістав із шухляди папір, поставив перед сином чорнильницю з пером, поклав на стіл аркуш.

— Пиши.

У Щенсного зрадливо затремтіли губи. Руки тряслися, коли він узявся за перо.

— Пиши… — спокійний голос батька дістав загрозливі нотки. — А де нам краще ту справу розірвати? — зупинився Франц Салезій. — Де в нас краще все пригодовано? — обвів очима присутніх.

Катажина Косаковська, яка поринула в глибоку задуму від почутого, — усі її плани тепер валилися, — стрепенулася:

— Та у Львові. Там у нас родичка є, у монастирі при консисторії, Текля Потоцька. Вона долучиться, і все має вийти. Тільки потрібно було б ту дівчину туди доставити, щоб сама ту заяву подала, без жодного примусу. І як то буде, Францішеку? — запитально дивилася на старого Потоцького.

— Так і буде: завтра пошлю гінця до тих самозванців, нехай приїжджають для розмови. Ну що, написав? — звернувся до сина. Блідий, як стіна, молодик мовчки простягнув батькові аркуш. Старий пробіг очима, ствердно кивнув: — От і добре. Довго ж, сину, тепер нам доведеться гімно з твого шляху відгрібати. Та ти сам його туди наклав. З палацу ані руш, зрозумів? — Син кивнув. — Пане Вольф, — звернувся Франц Салезій до Мауриція, — тепер я маю превеликий жаль, що вас не було. Не було кому йому мозок провіяти… Тепер прошу вас бути коло мого сина і вдень, і вночі. Не маю я більше підстав йому довіряти, — холодно закінчив Потоцький. Пригнічений побаченим і почутим Вольф хитнув головою. Публічна екзекуція добігла кінця.

— Ну что, господин Волконский, делать будем с этой информацией? — засопів маленьким задертим носом-п’ятачком генерал Рум’янцев.

— Хорошо бы прижать этого Потоцкого как-то, чтобы вышел из игры надолго и не думал ни за конфедератов, ни за политику вообще — пусть свой салат домашний разгребает… И чем дольше, тем лучше…

— Да-а-а, гляди-ка, до чего додумались: сынка своего, эту тряпку, на трон посадить хотят, — задумливо сказав песьововк Волконський. — На всякий случай нужно эту проблему нейтрализовать… А знаешь что, генерал ты наш… — Якась блискуча думка зайшла під перуку Волконському. — А отлично было бы не просто их брак по-законному разорвать, а с треском, со скандалом… Таким зловонным скандалом, на пол-Европы чтобы…

— Ну, господин посол, эко ты загнул или нарисовал… Поконкретнее можешь?

— Пока нет, пока нет… — задумливо походжав посол, — но нужно хорошо подумать, чтобы нас там потом не примешали. Достаточно того, что мой предшественник Репнин тут себя вел довольно развязно. Поляки на него и на Россию сильно в обиде, зуб имеют…

— Да хватит с ними тут хороводиться… Будь моя воля — я бы им всем зубы до единого повыбивал. — Генерал любив справу масового вибивання зубів і не тільки. — Вон турок под себя почти подмяли, и крымских татар на колени поставили, и уж мало кто говорит вместо «Малороссия» «Украина»… Княжество Литовское тоже приструнить надо бы… А там — гляди — и все их земли уже наши, российские и православные…

— Подумаем мы еще с тобой, поразмыслим. Нужно, ой как нужно что-то придумать, — тер у задумі чоло посол Волконський.

Лице Анни Коморовської пашіло вогнем після розповіді чоловіка про візит до Кристинополя. Уже кілька разів вона перепитала й вислухала всі деталі з’ясування стосунків із Потоцькими. Якуб, який осмілів у рідних стінах, мав переконливу інтонацію впевненої у своїй беззаперечній правоті людини. І Щенсний, і Анна Ельжбета в його розповіді виглядали смішними, винуватими й безпорадними. Весь спектр позитивних емоцій і відтінків голосу Якуба ніс основний енергетичний посил: «Я зробив добре. Потоцькі близькі до каяття. Скоро приїдуть родичатися». Та Анна Коморовська, спираючись на свої свіжі спогади, мала інше враження: навряд чи такі зверхні люди стерплять такого копняка під зад своєму самолюбству. Є правила доброго тону для всіх загалом, а є для певної касти. Каста королів-магнатів — круликів — мала свої уявлення про те, «що, з ким, як і кому». Ти не можеш бути справжнім крулем, як дозволяєш якомусь безпородному шляхтичеві-засранцю обійти тебе на шахівниці життя й зайняти твою, королівську позицію. За кілька століть магнати виробили неписаний закон чистоти круликівської раси. А закон раси непорушний. І якщо ти не магнат, то в очах магната ти як член касти недоторканних в Індії. Не перемішуються вода з олією, ні. Разом можуть бути — контактувати, варитися в одному котлі справ, а перемішуватися — ні. Магнат і немагнат — два окремі біологічні види, що вже кілька століть у Польщі не кровозмішуються. Та Якуб Коморовський, не дуже давній виходець зі Словаччини, ще не досконало вник в оті расово-соціальні відмінності Речі Посполитої і все ще мав хоч кульгаву, та надію на вирішення ситуації відповідно до стандартів людських і Божих норм поведінки. Анна з тривогою дивилася на чоловіка: відчуття незахищеності й невизначеності не полишало її.

— Якубе, — несподівано мовила дружина, — а я от усе думаю: а що б ти і я відчували, якби до Гертруди залицявся якийсь шляхтич-халупник? От є ми, а тут наша дитина бац — і таємно одружилася зі шляхтичем, гарним, розумним, але в нього тільки шість хат і кількадесят моргів[30] поля?..

Якуб, що вже встиг стати вдома безтурботним напівбойовим півнем, спочатку хотів вибухнути якоюсь зневажливою промовою й навіть набрав повітря в груди, раптом усвідомив двоїстість запитання дружини. Уся його розважлива мудрість і безшабашність звалилися в мисливську яму отого запитання-капкану. Чоловік сів, покрутив головою.

— Та-а-ак, жінко… Умієш ти забити цвяха в голову… Ти права: роздер би його на шматки…

— То чого ти очікуєш інакшого від Потоцьких?

Обоє надовго замовкли, розкладаючи ситуацію на нові полички.

— Не знаходжу я ніякого доброго для нас виходу, Якубе, — порушила мовчанку Анна.

— Ну так не вб’є ж він нас, Анно!

— Убити точно не посміє, а от щось через суд змінити може й спробувати… Усі суди працюють так, як скаже їм старий Потоцький. Я думаю, чоловіче, що нам треба звідси їхати до Львова. Там для нас і наших дітей буде спокійніше.

— Почекай, Анно. За кілька днів дасться чути. — Коморовський усе ще оптимістично вірив тим викоханим почуттям правоти, що залишалися в нього після приїзду.

Далося чути швидше — уже на другий день. Десять вершників у багатих червоних кунтушах в’їхали в село, спричинивши