Читати книгу - "Життєписи дванадцяти цезарів"

його начебто викрали з громадського місця й силоміць змусили прийняти владу, і що буде діяти тільки за спільною згодою: після цього подався до палацу. Попри інші улесливі привітання і запобігання простолюду, дали йому прізвисько Нерона, а він навіть не виявив жодного невдоволення: до того ж, як дехто стверджує, перші свої послання й листи до деяких керівників провінцій підписував його іменем. Зрештою, дозволив знову встановити зображення і статуї Нерона, його прокураторам і вільновідпущеникам повернув попередні повноваження, і перше, що підписав, прийнявши владу, були п’ятдесят мільйонів сестерціїв на добудову Золотого Дому. 2. Подейкують, що тієї ночі наснилося йому якесь жахіття, і він голосно стогнав, а ті, що прибігли, знайшли його на долівці перед ложем: намагався різними способами втихомирити дух Ґальби, бо приснилося йому, що він його піднімає і кидає. Наступного дня під час ворожіння його підняло раптовим вихором і пожбурило, і він кілька разів промимрив:

Чи ж то до довгих флейт мені?[719]

8. Приблизно у цей час військо в Германії присягло на вірність Вітелію. Довідавшись про це, переконав сенат вислати делегацію і передати йому, що правителя уже обрано та щоб вони зберігали спокій і злагоду, а через посланців у листі запропонував Вітелієві стати співправителем і зятем. Але було зовсім очевидно, що війна неминуча, і коли полководці з військами Вітелія уже наближалися, то мав нагоду переконатися у вірності й відданості преторіанців, які повбивали майже всіх урядовців. 2. Він хотів, щоб моряки перенесли зброю і відвезли її на кораблях[720], але щойно під вечір почали забирати її з табору, як хтось запідозрив зраду, зчинився бунт, усі без якогось певного вождя раптово подалися на Палатин і вимагали смерті сенаторів. Трибунів, що намагалися втрутитися, відштовхнули, кількох навіть повбивали, і так, як були, — закривавлені, увірвалися до бенкетної зали, шукаючи, де імператор, і зупинилися тільки тоді, коли його побачили[721]. 3. Похід розпочав сміливо, але дещо з поспіхом, бо навіть не звертав уваги на прикмети, а тоді винесли та ще не сховали священні щити[722], що здавна вважалося поганим знаком, і це був той день, коли жерці Матері богів починали плачі й ридання[723], і до того ж, ворожіння були несприятливими. Жертва батькові Диту вказувала на сприятливі ознаки, тоді коли при такому обряді кращим є протилежне; і як тільки виступив з міста, зупинив його Тибр, що розлився, а на двадцятій милі дорогу перегородили руїни заваленого будинку.

9. Із таким же поспіхом розпочав бій, хоча ніхто не сумнівався, що потрібно зволікати з битвою, виснажуючи ворога голодом та незручним розташуванням. Можливо, не мав терпіння чекати довше, сподіваючись ще перед приходом Вітелія завершити війну, можливо, не зміг стримати запал воїнів, що прагнули битви. Сам не брав участі в жодній битві, а цілий час був у Брикселі. 2. Здобув перемогу в трьох незначних битвах — під Альпами, біля Плацентії та поблизу місця, що зветься Касторій[724]. Але в останній вирішальній битві біля Бетріака його взяли підступом: під виглядом переговорів, коли воїни вийшли, щоб обмінятися привітаннями, раптово були змушені прийняти бій. 3. Після цього й вирішив накласти не себе руки: багато хто небезпідставно вважає, що він це зробив не так через відчай і недовіру до війська, як соромлячись наполягати на боротьбі за владу, наражаючи людей і республіку на небезпеку. Адже навіть тоді тримав при собі неторкнуті запасні легіони про всяк випадок, а інші підходили з Далматії, Паннонії й Моезії, та навіть переможені війська все ще не були настільки розбиті, щоб не могти без допомоги зустрітися з ворогом і відімстити за несправедливість.

10. Мій батько, Светоній Лет, був учасником цієї битви — був трибуном вершницького сану[725] тринадцятого легіону. Він часто наголошував на тому, що Отон, ще коли був звичайним громадянином, настільки ненавидів громадянські війни, що здригнувся, коли хтось під час бенкету згадав про загибель Кассія й Брута; не був би навіть противником Ґальби, якщо не сподівався б отримати перемогу без війни; справжню ціну життя показав йому один рядовий воїн, що приніс звістку про поразку: коли ніхто йому не повірив і називали його брехуном та боягузом, що втік з поля бою, кинувся на меча просто до його ніг. За словами батька, побачивши це, Отон сказав, що більше не бажає наражати на небезпеку таких відважних воїнів, що служать так добре. 2. Братові, племіннику і кільком друзям наказував рятуватися, як хто може, та відпустив їх, обнявши й поцілувавши. Залишившись наодинці, написав два листи — втішного, до сестри, і до Неронової Мессалини, з якою мав намір одружитися, доручивши їй потурбуватися про його рештки і пам’ять. Усі листи, які мав, спалив, щоб не наразити когось на небезпеку перед переможцем, чи не заподіяти нікому шкоди. Усі гроші, які мав, розділив між слугами.

11. Тож так приготувався й зібрався було вже вмирати, але раптово здійнявся галас, і йому повідомили, що це хапають і затримують тих воїнів, що намірилися втікати з табору. Він сказав тоді: “Продовжмо життя на цю ніч”, саме такими словами, заборонивши завдавати будь-кому шкоду. Двері до своєї кімнати залишив до пізньої ночі відкритими, щоб кожен охочий міг прийти до нього на розмову. 2. Після цього, вгамувавши спрагу ковтком холодної води, витягнув два кинджали і спробував, чи гострі в них леза. Сховавши одного з них під подушку, закрив двері й заснув міцним сном. Прокинувшись на світанку, завдав собі один удар під лівий сосок. На його крик позбігалися люди, і він, то відкриваючи, то прикриваючи рану, помер. Поховали його швидко, як і заповідав. Було йому тридцять вісім років, і сталося це на дев’яносто п’ятий день правління.

12. Такій силі духу Отона зовсім не відповідало його тіло і зовнішність. Говорять, що був невисокого зросту, з кривими й негарними ногами, але дбав за себе, наче жінка: вищипував з тіла волосся, оскільки було воно ріденьке, носив перуку — так прилаштовану й причесану, що ніхто й не здогадувався; як лиш з’явився заріст, щодня голив лице і натирав розмоченим хлібом, щоб не росла борода; на свято Ізиди часто виходив на люди в священному полотняному одязі. Через це така смерть, зовсім не подібна на його життя, видається мені ще дивнішою. Багато воїнів, що були там, заливалися слізьми й цілували ноги і руки померлого, називали його мужнім чоловіком, неповторним імператором, і тут же, неподалік від погребального вогнища, накладали на себе