Читати книгу - "Андрій Лаговський"

Перебігло отак три місяці, і Лаговський почував себе врівноваженим. Іноді він підходив до фотографічної групи, де був сфотографований укупі із Шмідтами, і довго-довго приглядався до неї і згадував кожного з колишніх приятелів, аж доки його обгортав меланхолійний сум. Але то вже був очевидний знак, що душа його була вільна од справжнього страждання, бо хто дійсно страждає, той пильно тікатиме од усякої згадки, а не стане сам собі її викликати…

Якось він, подивившись на групу, розгорнув суфійського поета Джалаледдіна Румійського XIII століття та й натрапив на таку містичну поезію:

Раз навідався до любки парубчук.

Підійшов під двері милої: «Стук-стук»!

Чує голос він: «А хто там?» — Каже: «Я». —

«А, се ти?! То вся любов твоя — брехня!

Геть од мене, недоспілий ти, сирий!..

Підпечись в огні розлуки — та й доспій!

Аж розлука, може, виучить тебе:

В ній пізнаєш і мене ти, і себе».

Взяв пішов блукать по світу молодик

І паливсь огнем розлуки цілий рік;

Добре пікся і варився — та й вернувсь!..

Знов під двері до коханої поткнувсь.

Тихо грюкнув — та й од страху аж закляк,

Хоч давно усе обдумав, що і як.

Чує голос: «Хто там проситься сюди?»

Каже: «Любко!.. Під дверима — тільки ж «ти». —

«Якщо ти єсть тільки я, то входь-но «я»!

Двом же «я» тісна була б хатинонька моя.

Пхати в голку пару ниток — се чудно.

Ми ж пролізем, ми не двоє, ми — одно».

«Давнішими часами, якби я був зустрів таку поезію, я був би сказав собі, що парубчук — то я, а любка — сім’я Шмідтів, — подумав Лаговський. — Отже ж тепер у мене нема ніякої охоти розуміти цю поезію інакше, як містично. Любка — то він, всеєдиний».

Професор гортнув Джалаледдіна далі. Заманячив вірш: «Джемаді будем». Слово «джемаді» значить «кам’яний», «мінеральний»… Лаговському чогось пригадавсь раптом Володимир з його надто драстичною картиною про «фосфоричний дощ», з якого пішли на світ усі людці. І Лаговський сів та й переробив Джалаледдінів вірш на такий спосіб:

ОД ПОРОШИНКИ — ДО БОГА

Був колись час, що не був я душею:

Дрібкою фосфору був під землею.

Сипався, терся я геть по світах,

Та й опинився у батька в кістках.

Він мене вилляв: з любовним течінням —

Я з мінералу зробився насінням.

В череві матері став я рослиною…

Як народився — зробився звіриною.

Далі підріс я — і стався людець…

Чи ж я повірю, що це вже кінець?!

Ні! Як помру я, то буду літати:

З мене ізробиться янгол крилатий.

Тільки ж не хочу я й янголом бути:

Хочу ще й богом себе я почути.

Бог — океан, я — одна із краплин.

З ним я зіллюся — та й стану єдин!

— З ним я зіллюся та й стану єдин! — тихо сказав собі він знов. І страшенно забажалося Лаговському зіллятися з тим усеєдиним не аж після смерті, ба зараз. Одкинувшись головою на спинку фотелі, він екстатично простяг угору руки і пнувсь усім серцем, і всією думкою, і всім хотінням до всеєдиного. І занімів-заціпенів у такій-о позі. Коли це як стій у голові і в очах йому закрутилося; він стратив пам’ять, притомність і — в п’янім сні — полинув-понісся кудись у височінь. Що він там побачив, він після не міг собі розказати: знав тільки, що був разом із усеєдиним, і що крапля на момент розпливлася в океані, і що це було аж жахливо солодка хвилина, може, навіть аж до цинізму солодка хвилина…

Цей екстатичний пароксизм стався переломною кризою у житті Лаговського. По нім надійшла начебто якась невеличка реакція проти надмірного нервового напруження. Після того хоч професор і не одкинувся ще од аскетичного життя до останку, та воно сталося в нього більше-менше нормальне, без болючих спроб над своїм тілом і над своїм «я», без тих надмірних голодних і містичних ексцесів, які траплялися досі. І всеньке його життя ввіходило потроху в своє звичайне русло. Пішла рівна, спокійна вчена праця в самітному затишку кабінету, пішли щоденні піші прогуляння по тихих, нелюдних переулках Москви або виїзди на санях у зимові замерзлі підмосковські ліси, вкриті снігом та інеєм. На душі держалася ще якась меланхолія, та не тая безнадійна, тупа меланхолія, що нищить душу й серце, але вдумлива, відрадісна, лагідна меланхолія, з якої хочеться щиро молитися.

Лаговський завжди був держав себе тихим, скромним, незамітним, сіреньким чолов’ягою. Тепер він набрався ще «тихішої» думки про свою особу. І навіть коли виходив він на кафедру читати лекцію, то йому аж дивно бувало, що він повинен говорити звідти підвищеним, гучним, авторитетним професорським голосом, а не ховатися десь мовчки в куток, поза кафедру.

XII

Мало що не рік минув, відколи Лаговський розійшовся із Шмідтами.

Несподівано зайшов до професора наймолодший брат — Костянтин.

Старим своїм звичаєм він підійшов, дав себе поцілувати в голову та й, ніби нічого, забалакав:

— У вас були вірші Бодлера й Верлена. Мені вони потрібні. Хотів був їх виписати з Парижа, а цензура не пускає. Зайшов до вас — попрохати вашого примірника.

Лаговський добряче дививсь на Костянтина. І любо йому було дивитися на свого колишнього приятеля, і чудно було, і смутно ставало, навіщо він прийшов і перебив йому душевну його тишу.

— Що це за віночок, Андрію Ивановичу? — спитав Костянтин, зиркнувши оком на висячу фотографічну групу — себе, Аполлона та Лаговського в Туапсе, що навкруг заквітчана була сухим вінком із криптомерій.

— Це з тих криптомерій, що колись ви з Аполлоном нарвали мені в Туапсе, як поетові-лауреатові, — осміхаючися пояснив Андрій Іванович. — Пам’ятка про наше колишнє приятелювання…

І смуток зростав у його душі.

— От як! — з інтересом скрикнув Костянтин. — А мені здавалося, що ви повинні чинити