Читати книгу - "Матінка Макрина"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Міцкевича мені привели на третій день після тих коверзувань. Я знала, який він на вигляд, мені його одного разу показали на вулиці в Парижі; мене ж він ніколи не бачив, якщо не враховувати портрети в газетах, але там я була схожа то на подільського злодія, то на циганську ворожку, а то на огрядну квочку — і ніколи на себе, хоч обличчя в мене абсолютно звичайне, а тому й художникові не повинна завдати проблем. Він стояв на порозі мого дому й увесь тремтів — я думала, що від холоду, бо взимку в будинку вельми холод допікав, але ні, це нерви в ньому так калатали. Він стояв на порозі, а я в одну мить вийшла на сцену. Я стала, нічого не сказала, ані слова, лише зітхнула. Але яким було це зітхання! За все життя глибшого, сумовитішого зітхання я з себе не видобула. Воно впало на землю пудовим тягарем, впало між нами й там лежало. Я, — почав він незворушно, впевненим голосом, і я відчула, що на цей тон він налаштувався давно, — Адам Міцкевич, вигнанець із Литви. Я поклонилася й відповіла, теж налаштувавшись на певний тон і його зброю в цьому двобої приймаючи: А я черниця, перекинута через увесь світ з Литви на італійську землю.
Ми стояли одне навпроти одного в цій убогій, як два баняки, хатинці: я — груба, вкрита чорною поливою, зовні потворна, але наповнена свяченою водою, а він як той пророк — сивий, вродливий, випростаний, як порцеляновий дзбан, але всередину йому найгірше хробацтво влив Тов’янський. Ще біля нас метушилися, ще якісь слова посвистували, ще якісь підскоки, одна пані дуже оборками шелестіла, але ми всіх їх вислали до другої хати. Ми зачинили за собою двері, я провернула ключ, поглянула й так Міцкевичу кажу: Люблять тебе поляки, люблять. І я тебе люблю — за все, чим ти народові прислужився, — я знала, що кожен, хто вірші пише, до таких ніжностей ласий, а тому цукру не жаліла, поки гіркі ліки не подала. А якщо люблю, то й молилася за тебе, — кажу я, роблю паузу, знову так важко зітхаю, немовби в мене на грудях сиділо вгодоване порося. — Але коли не почну читати молитву, мені язик колом стає, на камінь обертається, вся ніжність духа — у камінь, усе натхнення — у камінь, немовби я щебінь у роті пересипаю.
Він здригнувся, неначе в нього під ногою тріснула дошка, — а під чортом часто дошки тріскають, — і брови наморщив. Тоді я йому про Тов’янського почала висловлювати, не жаліючи ні перцю, ні солі. Він то тут, то там слівце пробував встромити, але я не в тім’я бита; десь тричі він на двері зиркав, ніби дивиться, ніби слухає, а руку до клямки простягає —навіть не доторкнувся, бо згадав: ключ у мене, за пазухою. З мене ж слова витікають цілими струменями, хвилями, власний голос я ледве впізнаю, піднімаюся на них, як на водах потопу, натхненно промовляю, мовби мені Святий Дух кожну літерку дзьобиком золотим на вухо диктує. А коли я, врешті-решт, уже зморилась і хотіла зачерпнути повітря, Міцкевич знову почав: Матінко, існує офіційна церква, а ми творимо живу та войовничу церкву, де буде новий «Отче наш» і нове Євангеліє, де святими і Костюшко, і Наполеон… Я тільки крикнула, але він веде далі: …Так, матінко, Наполеон, він краще розумів християнство, ніж Господь Ісус Христос, бо розумів його дієвий бік, тоді як Христос тільки пасивний, — ой, бачу, що задалеко він забрів. — Авжеж, Наполеон визнавав вищість Христа, бо він діяв лише на ближніх, а Христос діяв здаля, бо має більше електрики. Більше електрики! А потім і про духи, і про тони, і про налаштування відповідного духа на відповідний тон, маестро те, маестро се… Маестро, маестро! — крикнула я. — Ви псуєте польську мову, забули, кого польською «маестро» називають. Ката. Ви ката зробили своїм зверхником, кату служите, тому й добре, що ви катом його називаєте. Він обурився, почервонів, кучерями два чи три рази потряс, як приборканий бик, але слухав далі. Він розпеченими щипцями віру тягне, з Польщі шкуру дере… Я знаю, що він має свою силу, о, знаю, це величезна сила! Ти не шукаєш, не помічаєш, звідки вона береться… — він перебив мене криком: З любові!, але я пропустила це повз вуха, — ти можеш не зважати на це, але знай, що дізнаєшся про це, коли вже жодним чином душу не врятуєш. Я тут сиджу, в Римі, а пучками пальців відчуваю його силу, знаю, що чимало людей він спокусить — панів, дам і навіть князів! І не до Польщі всіх вас приведе, а до пекла, бо це пекельна сила!
Огнівався Міцкевич і відповів, що дияволи з вилами й вогні йому не страшні, коли йому світельце віри присвічує. Пекельні вогні! — форкнула я. — Ти півстоліття на світі живеш, а не знаєш, що існують речі, гірші стократ за вогонь? Поклади руку в полум’я — і попечешся, від болю засичиш, аж іскри з очей посиплються — згода. Але невже ти уявляєш це собі як найсуворішу кару? У пеклі в тисячу разів страшніші кари, у тисячу разів сумніша гіркота. Ти знаєш, бо ти духом спускався в темряву, в розпачі блукав.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Матінка Макрина», після закриття браузера.