Читати книгу - "Матінка Макрина"

— покреслений і заляпаний, я поклала на нього руку й мовлю, а для цього використала урочистий, особливий голос, до якого нечасто вдавалася: Вдень і вночі я молилася за Святий Дух для вас. Одної ночі лежу в келії ницьма, чуваю, читаю молитви, аж бачу якийсь надзвичайний блиск… Піднімаю з долівки погляд і бачу, що ціле розп’яття осяялось, і чую з цього розп’яття голос; то сама Богородиця, яка показує мені чорного ченця, що читає книжку, і одразу ж голос Господа Ісуса Христа в постаті Воскреслого: «Скажи їм, що вони не отримають мого благословення, тільки за статутом Бенедикта!», а Богородиця мала час додати перед зникненням: «Якби він за них так не молився, вже б давно по них і сліду не залишилося!». Мій голос у них задзвенів, поглянули вони один на одного смиренно й узяли собі бенедиктинський статут. Ах, сподобалися мені ці пустощі!

Одразу ж після цього вони обирали собі нового настоятеля, вибір упав на Кайсевича. Але куди йому, вічно хворовитому, настоятелем? Авжеж, він скромний, кожен гріш пояснював, убогістю своєю аж захлинався. Я не думав, що переступив убозтво, прийнявши трохи простої білизни, коленкорових сорочок, силоміць мені встромлених, і старий складаний ножик… бо я й не достатньо мав білизни, змушений після кожної проповіді міняти сорочку… Зрештою, я завжди можу віддати нужденному, — виправдовувався він. — Годинника я теж не маю, у дорозі страшенно незручно, коли мені докучали різними датками, я сказав: якщо ви маєте старе калатало, але срібне, бо іншого я не прийму, то дайте мені. Зрештою, я досі нічого про цей годинник не чую. Я не хотіла слухати про його годинник, але що з того, це був тільки початок літанії, і він заходився докладно описувати, у що він убраний: Щодо одежі, то я ношу стару літню сутану, на халатику ззаду латка світиться. Я вже в Тулузі хотів мати суконну з грубого сукна, але як цю вшию по дорозі, то справлю з найпростішої тканини, і свої грубі зношені черевики носитиму. Але не зношеними черевиками згромадження живе, а вмінням підмовити єпископів і кардиналів, князів і графинь, а він завжди у своїх хворобах найбільше кохається та про серйозні справи не пам’ятає. Колись запитую його, чи він мого листа одному кардиналові заніс, а він мені жалібно скиглить: Ах, матінко, я не міг, бо був знесилений, аж жили мені вилазили! П’ять днів трималася лихоманка, — о, бачу, що зле, не досить, що листа не доправив, то ще й буде мені тепер про хвороби розповідати, — я думав, що буде малярія, мені дали порошки Леруа від блювоти… Вони подіяли в подвійному напрямку і, за моїми відчуттями, завадили якійсь небезпечній хворобі. Я виблював купу вже зіпсутої, темно-зеленої жовчі — все закінчилося катаральними виділеннями, і сьогодні вже мені зовсім добре. Отець Александр прочитав проповідь і за мене, і за себе, це воістину Божий чоловік. Але листа не було коли занести! Тож я подумала, що якщо він два легенькі аркуші не здатен донести, то як дасть собі раду з цими посвареними братами? Я кличу їх і кажу — тим самим голосом, яким я зазвичай про одкровення промовляю: Знак Божий, добродії мої, я мала видіння, що отець Кайсевич — високе та сухе дерево, а отець Губе — малий накритий плід, на якому щось написано… Я підійшла до пенька, око напружую, а там тричі на корі викарбувано «Йосип». Я бачила, що Кайсевич зніяковів, спітнілі долоні об сутану витер. А незабаром зізнався, що він радше проповідник, і смиренно поступився Губе. Зрештою, цим він перейнявся менше, ніж своїми тельбухами, сидів у кутку й тихо балакав: Може, другу м’ясну страву по неділях і четвергах я й витримаю, видно буде. Моліться за мене, хирляка, аби осел брикав і завчасу не скопитився.

Усі вони були як курчатка, а я — як квочка, що стежить, аби вони в болото не попадали й не втопилися.

*

Почався холодний лютий і прибув до Риму вкритий інеєм Міцкевич, і зупинився, як великий пан, у «Мінерві». Отут я тебе й застукаю, — сказала я собі, — отут я тебе впіймаю, коліном притисну, розп’яттям і милосердям Божим, Христовим, чистим і світлим так відлупцюю, що всю єресь із тебе виб’ю! І тільки очі до неба підняла, коли мені новину про цей приїзд поляки переказали.

Ледве він проїхав крізь брами, а вже пройшов цілим містом дрож, як грім, уже всіх ляшків розбудив він із летаргійного сну; маестро, маестро приїхав, віршомаз кудлатий. Заходилися до «Мінерви» бігати, мало з ніг не збиваючись, — граф Красінський[106] кинувся на нього, обнімалися вони так, що мало не подушилися. Хай вони всі наобнімаються, якщо треба, — подумала я, — а я своє зроблю, коли для цього настане час. І написала: Для пана Адама Міцкевича, особисто. Слава Ісусу Христу та Богородиці Діві Марії! Пане Міцкевич, маю потребу побачитися з вами. Прошу й чекаю. Матінка Макрина. Терміново!

У змартвихвстанців був цілий шабаш і Христова змова, як видерти Міцкевича з рук Тов’янського, бо якщо його спасемо, то решта до нас піде з неохочим ведмежим буркотінням. Півночі міркували панотчик, Губе та Красінський, — також, зрештою, віршомаз, — як до нього знайти підхід і що він поробляє; уряд справді забрав у нього кафедру, але за ним уже пішли важливі професори Мішле та Кувет; у нього бувало по п’ятсот слухачів, жінки після лекцій його в коридорі перепиняли й навколішки просили про благословення, яке він милостиво давав… Він постарів, дивним чином споганів, бридкий вираз обличчя, а всі прихильники Тов’янського на будь-яку його команду, коли він накаже вийти з богослужіння для поляків перед самою проповіддю, юрбою виходять.

Щось треба було робити — відома річ, а я для цього найкращий інструмент, бо, здається, лиш я здатна вилікувати його вічну сердечну рану. Йому вже про мене в Парижі розповідали. Взяти матінку Макрину до Польщі, — запевняють вони, — і вона весь нарід стримає; вона як Жанна Д’Арк якась, послана Богом для лікування внутрішньо-народного розбрату. Свята! Мучениця! А він лише ніздрі роздув і каже: Це гідний для Церкви виняток, але заждіть, хай-но вона поїде до Риму, то там її одразу сховають у якомусь закамарку, що ніхто про неї й не почує. А тому треба йому показати, що в жоден закамарок мене не запхали, але з цим найменша гризота. А найбільша в тому, що Міцкевич зовсім не хоче визнавати гріхи, він не для цього до