Читати книгу - "Господь симпатазує аутсайдерам. 10 книг віршів"

вимахують бамбуковими палицями,

будячи зі сну помаранчеві зірки;

говорячи —

вперед, наші старі бойові черепахи, вперед,

виплутуйтесь із цієї жорстокої трави, ламайте

смарагдове листя, за нашими спинами,

за нашими голосами обов’язково прийдуть наші

діти, вони ще дійдуть до кінця

безкінечних полів, у яких нам доведеться

помирати від лихоманки і старості, так що

вперед, вперед, на голос повітряних зміїв,

на порух нічних тварин, на тіні померлих,

які не можуть продертися крізь нашу густу траву.

Дивись, писала вона йому,

все, що збулось і все, що збудеться,

все, що тобі заважає і що тебе зміцнює —

все це в руках невідомих тобі чорноробів,

наша велика реальність, з кав’ярнями й

кредитними банками, чекає щоранку

на твоє пробудження;

все функціонує лише за твоєї присутності,

все закінчується лише з твоїм помиранням,

все це ніколи не припиниться,

все триватиме безкінечно,

без кінця і початку,

до самої смерті.

Мормони

Мормони побудували

церкву, недалеко від театру, розбили

кілька клумб, тепер багато хто домовляється

там про зустрічі;

веселі, усміхнені мормони в офіційних

костюмах, з блідою шкірою після кривавих

божевільних

вікендів.

Нові церкви роблять щось із киснем,

коли громада збирається зранку і дістає

всілякі шаманські штуки, і криваві пружини, і, там,

всілякі нікельовані гачки, на які

чіпляє жертовні приймачі,

і пише кров’ю по стінах —

того, хто дійде до цього місця,

вже не спинить наш голос,

того, хто прочитає ці написи на стінах,

вже не врятує жодне вчення,

ідучи по кривавому сліду своєї любові,

завжди пам’ятай

про отруйних змій, що лежать на дні

пакетів із біомолоком.

Коли я стану мормоном,

я стоятиму з друзями,

на сонячному боці вулиці,

сміятимусь до них, говоритиму про погоду:

я щоранку вичищаю кров із-під нігтів,

тому що я

щоночі роздираю собі груди,

намагаючись вирвати звідти всі зайві серця,

що ростуть у мені щоночі,

як земляні гриби.

Гамбурзькі курви

По кількох роках,

навіть по кількох роках,

забувши всі малюнки і знаки, які здавались

важливими, пам’ятаєш ті здогадки,

що з’явились тоді так несподівано й близько,

як музика в радіо —

зима вже закінчувалась

і через Дунай перелітали зірки,

і щоразу, коли їм доводилось

опинятись над розгорнутою тканиною русла,

сутінь води розкривалась, показуючи

їм небо, що світилося десь угорі.

Білий-білий сніг на стеблах картоплі,

ранкові карти автомобільних доріг,

все рано чи пізно закінчується,

так ніби нічого й не було,

нічого не зміниться з твоїм від’їздом,

і нічого не зміниться, якщо ти залишишся,

окрім твоєї пам’яті,

окрім якої взагалі нічого не залишається.

Чуже місто, чужі жінки,

за рухами яких можна здогадатись про силу вітру,

голоси, з яких складається дихання,

тиша, з якої складається порожнеча,

заставлена різними речами,

заповнена будівлями й постатями,

оплетена плющем і цибулею

безмежна, безнадійна порожнеча.

Вуду в домашніх умовах

Так вони підійшли до цієї ночі.

Пам’ятай про них, залишаючи

своє місто і повертаючись у нього.

Небо, нагріваючись зранку,

ніби вода в баках, все одно

акумулює всі їхні зради і їхню

любов, котра перепалюється,

як цукор, з якого роблять

циганські льодяники.

Такими вони й лишаються, бачать

сонячні відбитки на рисових

полях дитячої шкіри, коли небо

відкривається, мов скриня,

прикрашена зображеннями

зеленооких дияволів, і на якусь

мить з’являються всі справжні

карти небес, за якими так довго

полюють численні шарлатани.

І тоді хтось один, хтось, кому

взагалі немає чого втрачати,

раптом зупиняється і говорить —

я знаю, говорить він, я знаю як

душа залишить мене, одного разу

вона пройде крізь надрізи на

моїй шкірі, крізь шрами, які

відкриються, наче небо, на моєму тілі,

і ще, говорить він, я знаю —

 якщо довго дивитись на рани,

можна побачити як вони затягуються,

я не боюся того, що буде, —

я надто добре пам’ятаю те, що було.

Хто ще залишиться з нами

до кінця цієї дивної служби, хто ще?