Читати книгу - "Сестри крові"

— Якби ж то був тільки флірт! — сказав Франц. — А він же ж виціловується з нею, гладить перса, під сукню руки запускає. То це такий флірт?

— Не розумію, Франце, — засміялася я, — ти що — ревнуєш? Якщо їй це подобається, то нехай її навіть розіпне серед саду на траві. Що нам до того?

— Святі слова, — погодився Ульріх. — У нас із Труді взаємний потяг одне до одного. Не скажу, що це любов, але я відчуваю у її присутності сильне збудження.

— Дорога Юліано, у нашого Ульріха троща, — промовив поважним тоном Франц. — Не знаєш, що це таке? Це коли людину ламає, трощить, допоки вона не отримає того, що прагне. А прагне він крові.

— Ой, та зовсім крапельку, — боронився Ульріх. — Крапелиночку! Вона й не помітить.

— Ну, зате ми помітимо, коли вона стане упирицею.

— Від втраченої краплі крові упирицею не стане, — стояв на своєму Ульріх. — Я вже не раз у цьому переконався. То треба випити бодай келих.

— Я сказав ні, то ні! — гримнув Франц.

В цей час виїхала на обійстя карета, запряжена білими фризами[55], і ми всі подалися до міста, а там розбрелися хто куди: Ульріх і Франц повели Гертруду показувати місто, Йоган з Амалією мали справи в магістраті, а я пішла до Анрієти, але з’ясувалося, що вона подалася на страту. Ото пофортунило Касперу з жіночкою! Тоді я забігла до шпиталю, щоб переконатися, що з Лукашем все гаразд. Він якраз завершив обхід і був вільний. Ми вийшли на Ринок, звідки виїжджали порожні вози городників, що вже встигли всю ярину спродати перекупкам. Від порту лунали вигуки морців, хтось відчалював, хтось причалював, місто увійшло в свій звичний діловий ритм. Назустріч нам простував Каспер.

— Пане доктор, хочу вам подякувати, — промовив він.

— А то за що?

— Гадаєте, я не здогадався, хто мені послав сорок пляшок мальвазії?

— Та то дрібничка.

— Е-е, не кажіть. У наш час, коли ще місто не стало, як належиться, на ноги, то не дрібничка.

Раптом до Лукаша підбіг Айзек.

— Пане дохтір, я за вами. Там біда... — він показував рукою на винний склад Юліуса Цінґлера. — Біжімо хутчій.

— Що таке?

— Бочки завалилися! Юліус під ними!

Ми всі кинулися услід за Айзеком. Там уже крутилися люди й не знали, з чого почати, бо величезні бочки з вином обвалилися і тимчасово завмерли. Десь там під ними був купець. Бочки були на добрих три ліктя і складені поздовж одна на другу в один ряд, як їх і привезли з корабля. Паси, якими вони кріпилися, луснули, і бочки посунули вниз. Люди боялися їх торкатися, бо якщо бодай одну викотити, решта зрушиться. З-під бочок чувся стогін.

— Чого стоїте? — гаркнув Каспер. — Забирайте нижню бочку.

— Та ж верхні полетять!

— Не полетять.

Він виліз на нижню бочку й скомандував: «Забирайте її з-під мене!», а сам розкинув руки, щоб стримати горішні бочки. Нижню почали обережно відкочувати, а Каспер зісковзнув з бочки на підлогу і, стримуючи грудьми решту, почав знімати їх згори по одній та передавати за спину людям. Бочки були важкі, і підхопити їх могло хіба четверо, але Каспер давав раду сам. Так поволі було знято всі бочки згори, а далі й усі інші. Під сподом лежав купець весь у крові. Айзек підняв пас, яким кріпилися бочки, і похитав головою:

— Він не тріснув... хтось його підрізав.

Лукаш скомандував негайно нести купця до шпиталю Святого Духа й поквапився услід за ним. Там бідолаху роздягнули. У нього були поламані ноги й вибиті зуби. З рота йшла кривава піна. Він дивився наляканими очима на лікаря і щось белькотів. Лукаш відігнав усіх роззяв, залишив тільки Айзека, мене й Руту, яка якраз надбігла. Я ще не знала, що цей нещасливий трафунок виявиться для нас корисним.

— З чого почнемо? — потирав руки Айзек.

— З ніг. Він ще легко відбувся, бо бочки в околиці грудей і голови стали цапка, утворивши нішу. Рихтуйте дощинки для ніг і принесіть горілки. Що, пане винар, горілки не п’єте? А доведеться, бо як вправлятиму вам кості, то буде непереливки.

Купець показав на митах, щоб йому дали води. Він виполокав рота й промовив:

— Пане доктор, мушу вам щось сказати, поки живий.

— Не бійтеся, від цього не вмирають. Переломи закриті. Я їх вправлю.

— Ні-ні, ви мусите мене вислухати перед тим... але тільки ви... дуже прошу... — його очі наполохано бігали.

— Добре, кажіть.

— Чи можна без свідків?

— Ні, не можна. Від них я секретів не маю.

— Я знаю... я знаю... — казав він, — я був, пане доктор, поганою людиною. Для вас поганою. Одного разу я розповів панові бурґомістрові, що ви розмовляли з цією дівчиною, — він кивнув на Руту, — русинською мовою. А потім... потім пан бургомістр звірився мені, що хотів би вам помститися за свого сина, і я зголосився завезти замовлення на ваше вбивство до монастиря Товариства доброї опіки, яке приймає замовлення для сестер-убивць. І вчора... вчора вона прибула до Львова... ви в небезпеці, пане докторе... А той, хто замовив, найняв убивцю для мого брата, а тепер і мене хотів зжити зі світу... щоб затерти сліди... Це бургомістр Ґрозваєр!

Я слухала з розкритим ротом. Ось звідки роги ростуть! Ґрозваєр! Це він замовив Лукаша! Айзек приніс горілку й почав вливати її в рот Юліуса, той покірно заковтував, аж поки не відкинув голову набік. Тоді Лукаш почав вправляти кістки.

Я вибігла зі шпиталю і поквапилася до катівської садиби. Анрієта ще не знала, що я теж належу до того самого ордену, але я не бачила причини, щоб і далі приховувати це від неї. Я застала її за підрахунками, які вона перебрала на себе, і уважно всі кошти, які мав отримувати Каспер, перевіряла.

— «Панові майстрові малодоброму сукна червоного 6 ліктів — 21 золотий, — читала вона вголос. — Майстрові на кравця — 3 золотих. Майстрові на діжку жита — 5 золотих. За прив’язання до диби злодія — 1 золотий. За шмагання злодія, закутого в диби, — 1 золотий 15 грошів»... — Вона підвела голову і глянула на мене: — Гм, які