Читати книгу - "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем"

Ці два молодики мали небагато спільного між собою, але не усвідомлювали того, добачаючи тільки поверхову подібність характерів. Обидва, приміром, були дуже охайні й скрупульозно піклувалися про свої нігті. Отож, перемазавшись коло машини, вони потім майже годину відмивалися в туалеті, що був при гаражі. Роздягнений до трусів Дік чимало різнився від Діка вдягненого. В одязі він мав вигляд такого собі непоказного білявого хирляка середнього зросту, з кволими м’язами й запалими грудьми, та коли роздягався, виявлялося, що це зовсім не так,— він був збудований, мов борець півсередньої ваги. На правій руці в нього синіла витатуйована котяча морда з вишкіреними зубами, на плечі квітла синя троянда. Руки і тулуб його прикрашали й інші наколки, що їх він зробив на свій смак власними руками,— голова дракона з людським черепом у зубах, пишнотілі голі красуні, лихе бісеня з вилами в руках, слово «мир» під хрестом, облямованим нерівними тичками, що мали зображувати священий німб, а також два сентиментальних етюди: букет квітів «мамі з татом» і серце — символ кохання «Діка й Керол», дівчини, з якою він одружився дев’ятнадцятирічним юнаком і розлучився через шість років, щоб спробувати щастя з іншою молодою особою, матір’ю його найменшої дитини. («Я маю трьох синів і неодмінно дбатиму про них,— написав він у проханні про дострокове звільнення.— Моя перша дружина знову вийшла заміж. Я одружився ще раз, але не хочу мати нічого спільного й зі своєю другою дружиною»)’.

Та ні Дікова статура, ні ота художня галерея, яка її прикрашала, не справляли такого враження, як його обличчя, немовби стулене з двох невідповідних частин. Виглядало воно так, наче голову йому розполовинили, мов яблуко, а тоді знову склали докупи, не припасувавши як слід ті половини. Та щось подібне й сталося насправді: 1950 року він попав в автомобільну катастрофу, після якої його вузьке, з довгим підборіддям обличчя назавжди лишилося трохи спотворене — ліва половина була помітно вища за праву, від чого уста його викривились, ніс неначе зсунувся набік, а очі не тільки сиділи не на одному рівні, але й різнилися величиною: ліве око було по-зміїному лиховісно скошене, і ця прикмета, хоча й несамохіть набута, мовби попереджала про гіркоту, що копичилася десь на денці Дікової душі. Але Перрі колись сказав йому: «Не зважай на око. Адже в тебе чудова усмішка. По-справжньому приваблива».

І справді, коли Дік усміхався, обличчя його ставало пропорційніше, і замість досить-таки потворного суб’єкта ви бачили перед собою по-американському «доброго хлопчину», доволі кмітливого, хоча й не надто тямущого. (Насправді він був дуже розумний. Спеціальна перевірка, якій його піддано в тюрмі, показала коефіцієнт 130, тим часом як пересічна норма — і в ув’язненні й на волі — становить від 90 до 110).

Перрі теж був покалічений, ще й тяжче, ніж Дік. Розбившись на мотоциклі, він півроку пролежав у лікарні в штаті Вашінгтон, а потім ще півроку ходив на милицях, і хоч це нещастя сталося ще в 1952 році, його коротенькі незграбні ноги, зламані в п’яти місцях і вкриті страшними рубцями, й досі так боліли, що він жити не міг без аспірину.

Наколок на ньому було менше, ніж на товаришеві, зате вони відзначалися куди більшою досконалістю — то були не самодіяльні аматорські вправи, а справжні витвори мистецтва роботи відомих майстрів Гонолулу і Йокогами. На лівому біцепсі хижо рикав синій тигр з оранжевими очима та червоними іклами; по руці, обвинувшись навколо кинджала, спускалася розлючена змія; в інших місцях вишкірялися черепи, стояв самотній надгробок, квітла хризантема. На правому біцепсі було витатуйовано «Кукі» — ім’я медсестри, з якою Перрі заприязнився в лікарні.

— Ну годі, красунчику. Ховай гребінця,— мовив Дік, уже вдягнений і готовий їхати.

Тепер замість спецівки на ньому були сіро-зелені штани, сорочка й такі самі, як у Перрі, низькі чорні чобітки. Перрі, що ніколи не міг підібрати штанів на свої куці ноженята, був у синіх джинсах, підкочених унизу, та шкіряній куртці-штормівці. Вичепурені й причесані, мов два франти, що зібралися на побачення, вони рушили до машини.

Відстань між Олейтом, передмістям Канзас-Сіті, та Голкомбом, що його можна назвати передмістям Гарден-Сіті, становить близько чотирьохсот миль.

Десь у другій половині дня чорний «шевроле» в’їхав до Емпорії — великого містечка в штаті Канзас, майже міста, де наші подорожні могли почувати себе цілком безпечно й вирішили зробити деякі покупки. Завівши машину в бічну вулицю, вони пішли по містечку, аж доки натрапили на універсальну крамницю, досить велелюдну, щоб їх там не запримітили.

Передусім вони купили пару гумових рукавичок — для Перрі, що, на відміну від Діка, не завдав собі клопоту взяти з собою свої. Тоді перейшли до відділу жіночих панчіх, і після короткої наради Перрі сказав:

— Я — за.

Та Дік не поділяв його думки.

— А моє око? Вони всі надто світлі, щоб його приховати.

— Дівчино,— звернувся Перрі до продавщиці.— А чорні панчохи у вас є?

Почувши негативну відповідь, він запропонував пошукати в іншій крамниці.

— Чорні — цілком надійні.

Але Дік уже розважив по-своєму: ніяких панчіх узагалі не треба, це витребеньки, зайві витрати («Я вже й так вгатив у це діло чималий гріш»); зрештою, коли їх хто й побачить, то однаково живий не залишиться і свідчень не дасть.

— Жодного свідка,— нагадав він, як здалося Перрі, чи не мільйонний раз.

Перрі дратувало те, як Дік вимовляв ці два слова,— неначе вони самі собою розв’язували всі проблеми. Така самовпевненість видавалась йому нерозумною: адже завжди може лишитися свідок, якого вони й не помітять.

— Всього не передбачиш, будь-що може статися,— мовив він.

Але Дік, по-хлоп’ячому хвалькувато всміхнувшись, відказав:

— Не пускай бульки. Нічого не станеться.

Ще б пак. Адже то був його, Діків, план, бездоганно обміркований від першого кроку й аж до мертвої тиші наостанку.

Потім вони пішли купувати мотузку. Перрі уважно оглядав усі, які були в крамниці, пробував, чи міцні. Свого часу він служив у торговельному флоті, отож добре знався на мотузках та вузлах. Він вибрав білий нейлоновий шнур, міцний, як телеграфний дріт, та й завтовшки майже такий самий. Вони почали прикидати, скільки його потрібно. Це питання вивело Діка з рівноваги, бо