Читати книгу - "Двійник"

Його голова була саме над її головою, на відстані для удару. Метті на мить завагалася, сама думка про те, що вона збиралася робити, викликала відразу.

— Годі марнувати мій час, — наказав чоловік. — Лізьте!

Раптом вона уявила, що на неї дивиться згори Двейнове обличчя, що це Двейнів голос сварить її, поливає зневагою. «Імідж це все, Метті, а ти тільки глянь на себе!» Корова Метті чіпляється за драбину й боїться врятувати своє життя. Боїться порятувати свою дитину. «Ти просто більше мене не гідна».

«Ні, гідна. ГІДНА!»

Вона відпустила ковдру. Та впала з її плечей, відкриваючи те, що під нею ховалося: шкарпетку з вісьмома батарейками всередині. Жінка підняла руку, розмахнулася шкарпеткою, наче булавою, керована щирою люттю. Цілилася вона незграбно й дико, але відчула задоволення, коли батарейки з глухим звуком врізалися в череп.

Тінь схилилася набік і заточилася.

За лічені секунди Метті була вже нагорі, вибралася з ями. Жах не робить тебе незграбною, він загострює відчуття, робить тебе швидкою, як газель. Щойно її ноги торкнулися твердої землі, вона зафіксувала з десяток подробиць навколо себе. Молодий місяць визирав із-за гілок, що вигиналися на тлі неба. Запах сирої землі та вологого листя. І дерева, всюди дерева, кільце вартових навколо, які затуляли собою все, окрім склепіння зірок нагорі. «Я в лісі». Усе це Метті ввібрала одним побіжним поглядом, за частку секунди прийняла рішення й гайнула до того, що здавалося проміжком між деревами. І раптом покотилася вниз крутим схилом яру, продираючись крізь ожину й тонкі, мов батоги, паростки, котрі не ламалися, а мстиво відстрибували їй в обличчя.

Вона приземлилася рачки. Рвучко та швидко підвелася й побігла знову, але тепер накульгуючи — права гомілка викручувалася й пульсувала. «Від мене забагато галасу, — подумала вона. — Я гупаю, як той слон. Не зупинятися, не зупинятися — він може бути позаду. Не припиняти руху!»

Але Метті в цьому лісі була сліпа, дорогу їй указували тільки зорі та жалюгідна подоба місяця. Ані світла, ані вказівок. Вона й гадки не мала про те, де перебуває чи з якого боку може бути допомога. Вона взагалі нічого не знала про це місце, загубилася, наче мандрівниця в страшному сні. Інстинктивно рухаючись униз схилом, дозволяючи гравітації вирішити, в якому напрямку їй бігти, вона пробиралася крізь підлісок. Гори спускаються в долини. Долини ведуть до струмків. Струмки ведуть до людей. Так, звучить чудово, але чи це справді так? Коліна Метті вже затерпали — наслідок падіння. Упаде ще раз — і тоді може статися так, що вона вже не підведеться.

А тепер її пронизав ще й інший біль. Перебив дихання, охопив на півподиху. Перейми. Вона зігнулася в попереку, чекаючи, поки це минеться. Коли нарешті знову змогла випростатися, була вся мокра від поту.

Позаду щось хруснуло. Метті різко розвернулася й побачила стіну непроникної темряви. Відчула, що зло наближається. І знову побігла від нього. Гілки дерев били її по обличчю, усередині верещала паніка. «Швидше. Швидше!»

На схилі вона втратила опору, заточилася і впала б точно на живіт, якби не змогла вхопитися за якийсь пагін. «Бідолашне маля, я мало не розчавила тебе!» Звуків переслідування вона не чула, однак знала, що він мусить бути позаду, мусить вистежувати її. Жах штовхав її вперед, крізь павутиння переплетених гілок.

Тоді дерева магічним чином зникли. Вона пробилася крізь останні лози й відчула під ногами втоптану землю. Ошелешена, витріщилася на брижі відбитого місячного світла. Озеро. Дорога.

І далі, на мисі — силует невеликої хатинки.

Метті зробила кілька кроків і спинилася, стогнучи, поки її охопили нові перейми, стискаючи так сильно, що вона не могла дихати, не могла зробити нічого — тільки скрутитися край дороги. Горло затопила нудота. Вона чула, як вода б’ється об берег, як на воді кричить пташка. Її омивало запаморочення, погрожуючи поставити на коліна. «Не тут! Не зупинятися тут, на відкритій дорозі».

Похитуючись, вона рушила вперед, судоми стали слабшими. Тінь хатини обнадійливо майоріла попереду, і вона штовхала себе до неї. Тоді побігла, хоч коліна трусило з кожним ударом підошви об ґрунтову дорогу. «Швидше, — думала вона. — Тебе видно проти озера. Біжи, доки знову не скрутило болем. Скільки хвилин до наступних переймів? П’ять, десять?» Хатина здавалася такою далекою.

Метті викладалася повністю, голосно вдихаючи й видихаючи повітря, ноги рухалися, мов поршні. Надія була її пальним. «Я житиму. Я житиму».

У вікнах хатини було темно. Вона постукала в двері, не наважуючись кричати — було лячно, що її голос відлунюватиме дорогою, аж до пагорба. Відповіді не було.

Вона вагалася недовго. «До біса чемну дівчинку. Розбий це кляте вікно!» Вона схопила камінь біля дверей і вгатила по вікну. Нічну тишу розтрощив звук битого скла. Цим же каменем вона вибила з рами уламки, простягнула руку й відімкнула двері.

«Це ж вторгнення. Уперед, солдате Джейн!»

Усередині пахло кедром і несвіжістю. Літній будиночок надто довго стояв зачинений і занедбаний. Поки вона намацувала на стіні вимикач, під ногами хрумтіло скло. Тієї ж миті, як загорілося світло, вона збагнула: він побачить. «Уже надто пізно. Знайди телефон».

Метті роззирнулася по кімнаті, побачила камін, стос дров, меблі з картатою оббивкою, але телефону не було.

Вона побігла до кухні й помітила на столі апарат. Зняла слухавку і вже набрала 911, коли помітила, що сигналу немає. Лінія не працювала.

У вітальні підлогою покотилося бите скло.

«Він у будинку. Забирайся. Негайно».

Вона вислизнула з кухні, тихо зачинила за собою двері. Опинилася в маленькому гаражі. Крізь єдине вікно сочилося світло місяця, достатньо яскраве, щоб роздивитися низький силует човна в причепі. Іншого укриття немає, сховатися ніде. Метті позадкувала від дверей на кухню, ховаючись якомога глибше в тінях. Ударилася плечем об полицю, загуркотіла чимось металевим, підняла запах старого пилу. Сліпо потягнулася до полиці по зброю, намацала старі бляшанки з фарбою, міцно закриті кришками. Пензлі для фарби, щетинки злиплися натвердо. Тоді її пальці торкнулися викрутки й вона ухопилася за неї. Жалюгідна зброя, не смертельніша за пилку для нігтів. Коротун серед викруток.

Смуга світла, що пробивалося з-під кухонних дверей, розірвалася. До неї рухалася тінь. Зупинилася.