Читати книгу - "Чаликушу"

Жінка зітхнула й промовила:

— Тобі в твоєму стані краще не йти додому. Ходи, я постелю тобі нагорі, трохи поспиш. Мунісе та твої речі я перевезу сюди, поживете у мене.

Я до вечора пролежала в кімнаті мюдіре-ханим, час від часу прокидалася, та одразу ж знову засинала. Коли я розплющувала очі, стара жінка підходила до мого ліжка, торкалася рукою чола й пестила дві мої коси — тепер я запліталася так, як усі дівчата в Ч.

— Феріде, ти нездужаєш? Тобі щось болить? — питала вона.

Я не нездужала, але немічно хилилася головою на подушку, мов мале дівча. Мені здавалося, що коли вона цілуватиме мене й пеститиме довго-довго, то й у моєму серці залишиться багато тепла від любові цієї нової матері. В дні самоти й гіркого жалю, що чекають мене попереду, ця любов грітиме мене, я довго відчуватиму її, мов духмяні пахощі, які довго зберігаються в подарованих хусточках.

Пароплав «Принцеса Марія»,

2 липня

Закутана в пальто я сиділа на вітрі, аж поки не сховався місяць. На палубі не було нікого, тільки один довготелесий пасажир, злігши на залізні поручні, насвистував сумні мелодії. Вітер бив його в обличчя, але той ані разу за вечір не змінив своєї пози.

Море я люблю і знаю. Воно для мене не мертве, в ньому палає своє глибоке життя. Воно або сміється й говорить, або стогне й гнівається. Тільки цієї ночі ця чорна водяна пустеля здалася мені безмежною самотиною, скорботною й безнадійною.

Я пішла в каюту. Мене морозило, наче нічна волога проймала мені навіть кістки. Мунісе спала. Я прислухалася до поштовхів та стукотіння, які чути було десь із глибини, мов там, унизу, калаталося серце тієї безмежної самоти, й вирішила дістати щоденника.

На пристань сьогодні проводила мене мюдіре. Я ні з ким не прощалася, зайшла лише до сусідки, котра так скидалася на мою тітку, і востаннє почула, заплющивши очі, як вона щось говорила, промовляючи й моє ім’я: «Феріде…»

В Б. ми покинули Мазлума, а тепер довелося розлучитися й з пташками. Я доручила їх мюдіре-ханим, взявши з неї слово, що вона не залишить пташок без їжі й води.

— Феріде, — пожаліла їх стара жінка, — коли вже ти так любиш пташок, то випусти на волю сама. Аллах сподобить твою милість.

Я гірко усміхнулася.

— Мюдіре-ханим, раніше я думала так, як і ви, але тепер мої думки змінилися. Птахи — це дурні створіння, що не знають, чого хочуть. Поки не вирвуться з клітки, то ячать і страждають. Але хіба ви впевнені, що на волі чекає їх щастя? Переконана, що ні… Я думаю, що ці нещасні звикають до клітки й навіть, якщо їм випаде вихопитися на волю, вони всю ніч сумують десь у верховітті, склавши голови під крила, або згадують, вдивляючись оченятами на світло у вікнах, колишнє життя. Пташок треба силоміць зачиняти в клітку, мюдіре-ха-ним, силоміць, силоміць…

Сльози вже бриніли у мене на очах.

Жінка погладила мене по щоці.

— Феріде, ти дуже дивна дівчина. Хіба можна плакати через якісь дрібниці?

На пароплаві є ще кілька пасажирів із Ч. Серед них два офіцери. Мені довелося почути їхню розмову.

Молодий офіцер розповідав немолодому вже:

— Іхсан-бей хотів їхати ще чотири дні тому, але я збив його, кажу: «Зачекай-но кілька днів та й поїдемо в Бейрут разом. Отже, я мимоволі спонукав його до цього нещастя. Бо якби він таки поїхав був ще чотири дні тому, нічого не сталося б».

— Атож, історія неприємна, — одказав старий. — Ось тільки не розумію, як це могло статися, адже Іхсан зовсім не забіяка. Може, ти знаєш деталі?

— Та я ж усе своїми очима бачив. Учора ми сиділи в казино. Бурганеттін-бей грав у більярд. Аж це заходить Іхсан і щось каже. Спершу вони розмовляли спокійно, а потім хтозна, що сталося, бо я побачив, як Іхсан-бей одступив назад і вдарив Бурганеттін-бея в обличчя. Майор ухопився за револьвера, але Іхсан-бей дістав свого раніше за нього. Якби на них не кинулося кілька душ одразу, пролилася б кров. Завтра Іхсан-бей стане перед військовим трибуналом.

— Якби це зробив котрийсь із нас, тугенько б йому було. А Іхсан, здається, родич паші?

— Жінчин молочний син і небіж.

— Ну то покарають абияк. А Бурганеттін-бей заслужив… Він зовсім розпустився…

— Цікаво, чому вони посварилися?

— Обидва кажуть, що на політичному грунті. Ой, ніяк не дадуть тій армії спокою через політику….

— А я гадаю, що тут знову не обійшлося без жінки, аллахом присягаюся. Наче ми не знаємо Бурганет-тіна…

Офіцери, все ще перемовляючись, пішли.

Я ж тепер зрозуміла, від кого були троянди, які привіз мені в каюту старий човняр вже перед тим, як пароплав мав рушити.

Іхсан-бею, я, мабуть, ніколи вже не зустріну вас. А коли й зустрінемося, то я прикинуся, буцімто не пізнаю. Але я до смерті не забуду, що того дня, коли вам належало стати перед трибуналом, ви згадали про мене. Ви наказали навіть приховати, від кого ці квіти. Це говорить, що ваша душа — витончена. У щоденнику я збережу пелюстку троянди, а в серці — пам’ять про вас, як про щось надзвичайно чисте.

Довготелесий пасажир на палубі все ще насвистував свої сумні пісні. Я виглянула у вікно. Починався ясний світанок, ніби виходив з глибини моря.

Чаликушу, лягай спати. Твої повіки вже обважніли від утоми. Нащо тобі світання? Світанок — то час, коли жовті квіти, упокоєні любов’ю і сном, починають розплющувати свої щасливі очі,

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

Ізмір, 20 вересня

Вже майже три місяці я в Ізмірі. Справи мої кепські, лишилася остання надія. Якщо завтра і її втрачу, тоді хтозна, що й буде зі мною. Я боюся навіть думати наперед. Та жінка, що працювала старшою секретаркою й до якої писала рекомендаційного листа мюдіре-ханим, за місяць до мого переїзду в Ізмір захворіла й поїхала до Стамбула, аж на півроку. Хоч-не-хоч, довелося йти до завідувача відділу освіти самій. І кого ж, ви гадаете, я там побачила? А саме того «короля ледацюг» із Б., що весь час дрімав за своїм столом, а з людьми розмовляв, наче марив. Його заспані очі, які природа дарувала йому більше на те, щоб спати, а не дивитися на людей, мене, звичайно ж, не впізнали.

— Зайдіть за кілька днів… Подивимося, щось придумаємо.

Та вже я знала, що мовою цього