Читати книгу - "На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років"

ВК на затвердження до Генерального Секретаріату (ГС). Проте ухвалення статуту Вільного козацтва не відбулося ні у вересні, ні в жовтні. Проект близько двох із половиною місяців переробляли й обговорювали на засіданнях Малої ради та Генерального Секретаріату. При цьому пропагандистська активність інструкторів відділу у вересні — листопаді щодо потреби заснування ВК була надзвичайно високою. Очевидно, сприймаючи ідею вільнокозачого руху загалом позитивно, урядовці зіткнулися із серйозними труднощами, саме коли спробували інтегрувати оригінальну й колоритну, але архаїчну «козацьку» ідею в рамки державного будівництва.

Восени 1917 р. від представників місцевої влади все частіше почали звучати критичні, а потім і різко негативні характеристики ВК. Селянські сотні ВК, які складалися з мешканців одного села й виступали під проводом місцевих виборних отаманів, могли більш-менш упоратися із забродами-дезертирами й кримінальними злочинцями, але їм було не під силу боротися зі своїми односельцями, які поспішали робити «революцію». Багато залежало від того, хто був на чолі загонів: формування, підпорядковані повітовим комісарам або начальникам міліції, співпрацювали з міліцією й брали участь у припиненні погромів; а загони, які очолювали отамани «з народу», часто були нейтральні або й брали участь у погромах. Якщо йшлося про розподіл поміщицького майна або землі, вільний козак міг швидко перетворитися на погромника.

Зокрема, селянська революція «знизу» проявилась у боротьбі із земськими управами. Селянство не сприймало впроваджувані всестанові земства як сільське самоврядування, намагаючись бойкотувати й дезорганізувати їхню діяльність. У липні — вересні 1917 р. УЦР та губернському комісарові завдали чимало клопоту Звенигородські отамани, які намагалися втрутитися в роботу земської управи, вивести з її складу старих (обраних іще до початку революції) гласних і провести нові земські вибори. Конфлікт між земським зібранням та вільнокозачими отаманами настільки загострився, що повітовий комісар В. Ковтуненко просив надіслати до Звенигородки військовий підрозділ, щоб мати можливість 29 липня провести повітовий селянський з’їзд. Розв’язання конфлікту затяглося аж до вересня, коли Генеральне секретарство внутрішніх справ поставило вимогу залишити в спокої старих земських гласних, а нових обирати відповідно до чинного законодавства.

Спроба створити своєрідну («козацьку») територіальну військову силу означала насамперед реорганізацію (чи скоріше дезорганізацію) місцевого самоврядування. Уже в липні 1917 р., напередодні повітового з’їзду, штаб звенигородців розповсюдив відозву, у якій висловив побажання, щоб «у раду повітової старшини увійшли представники від спілок, „Просвіти“, робітників, солдатів та інших організацій». Такі ж ідеї пізніше з’являються в статутах інших вільнокозачих організацій. Зокрема, за статутом Зозівського куреня (Липовецький повіт), загальне керівництво козацтвом у волості планували передати Волосній нараді, яка б складалася з представників волосної Селянської спілки, «Просвіти», Народної управи й курінного отамана. Зрозуміло, що провідна роль у такому об’єднанні належала б її озброєній силі — місцевому ВК, яке, на думку отаманів, мало перебрати на себе функції місцевих правоохоронних органів.

Згідно з Тимчасовим положенням про міліцію, яке 14 березня затвердив Тимчасовий уряд, міліція мала бути виконавчим органом державної влади на місцях, який безпосередньо перебував у віданні земських та міських громадських управлінь. Тобто склад, чисельність і посадові оклади працівників міліції тепер визначали повітові земські збори та міські думи. Посади начальників міліції та їхніх помічників заміщували за вибором земських та міських управ. Таким чином, контроль над земством для Звенигородських отаманів ВК був легальним способом обійняти державні посади. Враховуючи принцип виборності козацької старшини, можливість контролю над нею з боку центральної влади була мінімальною. Восени 1917 р. повідомлення про різноманітні самоуправні дії загонів ВК надходили й з інших повітів. При цьому загальноселянські та вільнокозачі зібрання постійно декларували підтримку УЦР та її Генеральному Секретаріату, а також прихильність ідеї відмови від регулярної армії на користь «всезагального озброєння».

Неоднозначність оцінок діяльності ВК проявилась у гострих дискусіях, які розгорілися під час обговорення декларації ГС від 29 вересня 1917 р. на засіданні Малої ради, а також на з’їзді губернських та повітових комісарів Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, Волині та Поділля 3—5 жовтня. Погляди учасників з’їзду щодо ВК розділилися «по Дніпру». Комісари лівобережних губерній, які менше потерпали від грабежів та безвладдя, одностайно заперечували необхідність існування ВК. У відповідь державні діячі Правобережжя наводили приклади корисної діяльності ВК з охорони громадського порядку. Зрештою незначною більшістю голосів з’їзд висловився проти організації ВК. Причиною була «некультурність, неорганізованість та нахил широких мас іти за всякою демагогічною (брехливою) агітацією».

Отже, українських лідерів у ВК лякало намагання окремих отаманів надати руху своєрідного військово-адміністративного спрямування, що фактично було шляхом до ще більшого ослаблення влади та автономізації суспільства аж до повного безвладдя, анархії та хаосу. Провідником цієї ідеї був штаб Звенигородського коша. Ідеї Звенигородських отаманів підтримував І. Полтавець-Остряниця, який із червня працював в інструкторському відділі УГВК.

З ініціативи звенигородців та за активної участі І. Полтавця З—6 жовтня 1917 р. у Чигирині зібрався 1-й Всеукраїнський з’їзд ВК. На нього прибуло понад 200 делегатів від 60 000 вільних козаків українських губерній та Кубані. Представництво не було рівномірним. Найменше учасників було з Поділля та Волині. До того ж, окрім Черкаського повіту, невідомо було, хто й де обирав «делегатів». Очевидно, значна їх частина прибула на з’їзд, не маючи представницького мандата, за власним бажанням.

Загалом з’їзд продемонстрував лояльність до Тимчасового уряду та УЦР, хоча й відзначив певну нерішучість останньої у розв’язанні давно назрілих проблем. «Постанови» з’їзду містили заклики до негайного проголошення й реалізації широкої національно-територіальної автономії України, з’ясування аграрного питання, українізації армії, освіти, виведення російських військ з українських губерній. У зв’язку з нагальною потребою охорони громадського порядку було вирішено «домагатись від Тимчасового уряду, аби все Вільне козацтво, як організоване, так і те, що організується, <...> було негайно озброєно як огнестрільною, так і холодною зброєю».

Важливим завданням з’їзду було виправлення й доопрацювання проекту статуту УГВК, який дістав тут назву «Інструкції до формування Вільного козацтва на Україні». Принципова відмінність між «Інструкцією» та «Статутом», який 13 листопада таки затвердив Генеральний Секретаріат, була одна — згідно з «Інструкцією», ВК мало підпорядковуватися новоутвореній Генеральній козацькій раді (ГКР), яка б, своєю чергою, безпосередньо підпорядковувалась УЦР і без впливу та контролю виконавчої влади вирішувала всі організаційні питання ВК. Закликаючи переобрати всю адміністративну владу в Україні на демократичних засадах, вільнокозачі отамани чітко визначали своє місце в її структурі: «Виконавчим же органом адміністративної влади повинна бути народня міліція, яку й уявляє з себе Вільне козацтво». Прерогативою ВК був захист місцевого порядку та спокою, а протистояти зовнішній загрозі мали українізовані полки регулярної армії. Інакше кажучи, ВК за задумом групи І. Полтавця мало не стати помічником правоохоронців, а замінити їх, тобто виступало «конкурентом»