Читати книгу - "На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років"

С. Гризло разом із двома іншими отаманами прибули на II Український військовий з’їзд (5—10 червня), на якому привернули до себе увагу колоритним «козацьким» вбранням та «презентували» свою організацію. У вітальному слові отаман А. Шаповал поінформував присутніх, що Звенигородське козацтво виконує обов’язки повітової міліції, і звернувся до делегатів з’їзду з характерним закликом: «Ви там на фронті робіть своє діло, а ми тут робитимемо своє». (За кілька днів до цього, 2 червня 1917 р., 20 кінних і озброєних гвинтівками та шаблями вільних козаків, яких очолював А. Шаповал, на конях приїхали в Георгіївський маєток княгині Т. Куракіної, захопили його й змусили місцевого поляка-орендатора В. Окуліча підписати зобов’язання про те, що він не буде змушувати заробітчан працювати більш ніж 8 годин на день. У той же день вони захопили сусідній маєток, з якого вигнали 30 найманих робітників. Вочевидь, А. Шаповал, як й інші отамани Звенигородського ВК, специфічно розумів виконання обов’язків повітової міліції.) З’їзд ухвалив підпорядкувати Вільне козацтво Українському генеральному військовому комітету (УГВК), який мав займатися реєстрацією козаків.

Улітку 1917 р. ВК з’являється в інших повітах Київської та Полтавської губерній. Об’єктивною причиною поширення ВК була необхідність охорони громадського порядку. Розбійні напади й грабежі — обов’язкові «супутники» будь-яких суспільних криз — набували все більшого розмаху. Особливо в цьому «відзначалися» солдати-дезертири, кількість яких на території України тільки протягом березня — липня 1917 р. зросла від 195 до 365 тисяч. Найбільше від банд дезертирів страждали повіти Правобережжя, що перебували в безпосередній близькості від лінії фронту. Провал наступальної операції російських військ у липні та корніловський заколот у серпні стали каталізаторами селянського «покозачення». Однак до кінця літа вільнокозачий рух ще не набув всеукраїнського значення. Цілісної організації ВК не являло, товариства виникали стихійно зазвичай за ініціативи представників місцевої інтелігенції, влади, селянських сходок та з’їздів. Принципи формування в різних повітах мали відмінності. Найбільш помітною була специфіка «Січей» Миргородського повіту Полтавської губернії, які, окрім неконкретизованого завдання охороняти волю України, мали займатися пропагандою спорту, порятунком населення під час стихійних лих та медичною допомогою. УГВК розглядав «Січі» як один із різновидів ВК.

Вибухова масовізація вільнокозачого руху відбулася восени 1917 р. і була зумовлена не лише погіршенням політичної та соціально-економічної ситуації в країні, а й підтримкою з боку української влади — УГВК та Генерального секретарства внутрішніх справ. 15 липня організаційна комісія УЦР звернулася до своїх інструкторів-організаторів із закликом спільно з повітовими комісарами організовувати за прикладом Звенигородського козацтва «народні міліційні дружини». 6 серпня 1917 р. С. Петлюра доповідав на засіданні УЦР про хід організації ВК, наголосивши, що «у ряді місць ці формування складаються з представників різних національностей». 15 серпня в складі УГВК був створений спеціальний відділ із формування ВК, який очолив прапорщик А. Певний. Його заступником став прапорщик М. Сокольвак. У відділі працювало кілька інструкторів, писарів та діловодів. Намагаючись зібрати інформацію про наявне ВК та ставлення до, нього населення, відділ розіслав понад три тисячі анкет волосним та земським управам, селянським спілкам, «Просвітам» і повітовим комісарам.

У «справозданні» (звіті) УГВК щодо формування Вільного козацтва було відзначено, що станом на 1 жовтня 1917 р. загалом отримано 278 відповідей, зокрема 253 — з позитивним ставленням до ВК і лише 3 — з негативним. На вказану дату відділ зареєстрував загалом 72 вільнокозачі товариства, які нараховували 15 586 членів. За чисельністю зареєстровані товариства розподілялися таким чином: до 25 членів — 10 товариств, від 26 до 50 — 14 товариств, від 51 до 75 — 9 товариств, від 76 до 100 — 3 товариства, від 101 до 200 — 8 товариств і понад 200 осіб — 23 товариства. Більшість зареєстрованих товариств була заснована в повітах і губерніях, розташованих ближче до Києва. У Київській губернії існувало 40 зареєстрованих товариств (12 943 козака), у Полтавській — 11 (840 козаків), у Катеринославській — 5 (783 козаки), у Чернігівській — 7 (605 козаків), у Подільській — 5 (276 козаків), у Харківській — 2 (75 козаків); у Херсонській — 1 (30 козаків) й у Волинській — 1 (35 козаків). Окрім того, відділу було відомо про існування ще близько 300 незареєстрованих вільнокозачих товариств, які налічували до 40 000 членів. Тобто, за інформацією УГВК, на початок жовтня 1917 р. загальна чисельність ВК становила близько 55 000 осіб. Зброю мали не всі товариства. Там, де повітовий комісар чи начальник місцевої міліції ставилися до організації ВК прихильно, товариства отримували зброю колишніх «стражників», а також ту, яка була вилучена в населення.

У серпні — вересні відділ УГВК із формування ВК уже вів активне листування із сільськими та волосними управами, роз’яснюючи, за якими принципами створюване Вільне козацтво. Окрім того, інструктори УГВК були направлені на різноманітні з’їзди, де робили доповіді щодо створення громад ВК. За звітний період представники УГВК взяли участь у роботі 14 різноманітних з’їздів (9 з’їздів селянських спілок, з’їзд «Просвіт» Полтавської губернії, з’їзд інструкторів УЦР на Слобожанщині, з’їзд комісарів українських губерній, Всеукраїнський з’їзд ВК). Для продовження роботи відділ планував низку заходів: затвердити через Генеральний Секретаріат та Центральну Раду статут ВК, розробити інструкцію, призначити інструкторів з організації ВК, влаштувати для них курси, скликати повітові, губерніальні та всеукраїнський з’їзди ВК, ужити заходів щодо озброєння загонів, звернутися до органів місцевого самоврядування з пропозицією фінансувати (!) діяльність місцевого ВК.

Усе це не дає жодних підстав сумніватися в зацікавленості української влади в діяльності ВК, навіть більше — безсумнівною є її провідна роль у поширенні руху. Причин стверджувати, що українські урядовці гальмували розвиток вільнокозачого руху в червні — вересні 1917 р., також немає. Тим більше селяни-козаки в усіх постановах декларували повну підтримку УЦР.

Концептуально позиція українських урядовців щодо ВК була висловлена в декларації Генерального Секретаріату від 29 вересня. Як найкращий спосіб боротьби з «епідеміями» грабежів та самосудів, «анархічними виступами безвідповідальних груп» у декларації було визначено «активну, організовану самодіяльність і самооборону людності». «Для того, — було сказано в документі, — Секретарство виробляє законопроект про організації „Вільного козацтва“, які силою самого життя, здорового інстинкту широких демократичних мас стали виникати по всіх усюдах України. Правильно організоване, організаційно зв’язане з вищим органом влади революційної демократії краю — Генеральним секретаріатом, „Вільне козацтво“, що буде в розпорядженні органів місцевого самоврядування (виділення наше — В. Я.), має стати твердою опорою Секретарству внутрішніх справ у боротьбі з елементами безчинства й злодіяцтва».

Проте у вересні вирішення вільнокозачого питання почало пригальмовувати. Ще 1 вересня відділ передав проект статуту