Читати книгу - "Королівський убивця"

Веріті відкинувся на кріслі й сплів пальці на грудях.

— Кожного з цих питань достатньо для дюжини людей. А все-таки навіть однієї людини для кожного забагато, бо відповідей обмаль. Щодо першого — так, серед нас ще повинні бути скіллери, люди навіть старші за мого батька, треновані для давніх воєн проти піратів Зовнішніх островів. Не всім було відомо, кого саме тренували. Навчання відбувалося без розголосу, і навіть ті, що належали до групи, могли мало кого знати поза власним колом. Попри те, мали б зостатися записи. Я певен, що колись вони були. Але ніхто не може сказати, що з ними сталося. Припускаю, що вони перейшли від Солісіті до Галена. Але їх не знайдено ні в його кімнаті, ні серед його речей після того, як він… помер.

Тепер настала черга Веріті замовкнути. Ми обидва знали, як помер Гален, а в якомусь сенсі обидва були при цьому присутні, хоча ніколи про це не говорили. Гален помер, як помирають зрадники, намагаючись відібрати Скіллом силу Веріті, вичерпати її, а його вбити. Натомість Веріті позичив мою силу, що допомогла йому вичерпати Галена. Жодному з нас це не подобалося. Але я говорив відважно, намагаючись, щоб у моєму голосі не чутно було жодних почуттів.

— А ви не думаєте, що Регал може знати, де ці записи?

— Якщо й так, він нічого про це не казав, — Веріті промовив так само рівним голосом, кладучи в такий спосіб край темі. — Та все-таки мені вдалося досягти певного успіху, знайшовши кількох скіллерів. Принаймні їхні імена. Хай там як, ті, кого мені вдалося виявити, або вже померли, або перебувають невідомо де.

— Гм. — Я згадав, що чув дещо таке від Чейда якийсь час тому. — А як ви відкрили їхні імена?

— Деякі згадав мій батько. Членів останньої групи, які служили королю Баунті. Інших неясно пам’ятав я сам, ще з часів, коли був дуже малим. Кількох я виявив, розмовляючи з найстаршими людьми Твердині та прохаючи їх згадати, які чутки ходили про тих, хто міг бути навчений Скіллу. Хоча, звичайно, я не надто багато розпитував. Не хотів і далі не хочу, щоб мої пошуки стали відомими.

— Можу я спитати, чому?

Він насупився й кивнув у бік своїх карт:

— Я не маю таких блискучих здібностей, як твій батько, мій хлопче. У Чівелрі траплялися інтуїтивні осяяння, що здавалися магічними. А те, що я відкрив, — це схеми. Чи здається тобі природним, що кожен скіллер, якого я знайшов, або мертвий, або зник невідомо куди? Схоже, коли я когось знаходжу, а його ім’я відоме як ім’я скіллера, то це може зашкодити його здоров’ю.

Якийсь час ми сиділи мовчки. Я дозволив йому дійти висновків, які вже зробив сам. Мені вистачило глузду не говорити про це вголос.

— А Старійшини? — врешті спитав я.

— Це інший тип загадки. Коли про них писано, усі знали, хто це. Так я припускаю. Це подібно до того, якби ти розшукував сувій, який детально пояснює, хто такий кінь. Знайдеш багато побіжних згадок про них, а також кілька таких, що стосуються вміння набивати коням підкови або з’ясовують родовід певного жеребця. Але хто з нас вважатиме за потрібне витрачати час і працю на детальний опис того, що це таке — кінь?

— Я розумію.

— Отож, знову йдеться про пересівання деталей. Я не маю часу, щоб зайнятися цим завданням. — Якусь мить він сидів, дивлячись на мене. Тоді відкрив маленьку кам’яну коробочку на своєму столі та вийняв ключ. — У моїй спальні є шафка, — повільно сказав він. — Я зібрав там усі, які міг, сувої з бодай побіжними згадками про Старійшин. Є також кілька, пов’язаних зі Скіллом. Ти можеш їх оглянути. Попроси у Федврена доброго паперу та занотовуй те, що там відкриєш. Шукай у цих записах схем і правил. І принось мені свої знахідки щомісяця.

Я взяв у долоню невеликий бронзовий ключ. Він був напрочуд важким, наче тяжіло на ньому завдання, яке підказав мені блазень, а Веріті підтвердив. Шукай схем і правил, підказав Веріті. Раптом я помітив одну таку схему: павутину, що тяглася від мене до блазня, до Веріті та знову до мене. Подібно до інших схем Веріті, вона не здавалася випадковою. Я задумався, хто її започаткував. Глянув на Веріті, але його думки вже відлетіли. Я тихо підвівся, щоб вийти.

Коли я торкнувся дверей, він сказав мені:

— Приходь до мене. Завтра, рано-вранці. До моєї вежі.

— Сір?

— Можливо, знайдемо серед нас ще одного, несподіваного скіллера.

Розділ 12

Завдання

Мабуть, найзгубнішим аспектом нашої війни проти червоних кораблів було почуття безпорадності, яке нас опанувало. Здавалося, що країну та її правителів вразив страшний параліч. Тактика піратів була настільки незрозумілою, що весь перший рік ми провели у стані заціпеніння, наче приголомшені. На другий рік наїздів ми намагалися захищатися. Але наші бойові вміння заіржавіли: надто довго їх використовувано лише проти принагідних розбійників, ізгоїв чи відчайдухів. Проти організованих піратів, які добре вивчили наше узбережжя, сторожові позиції, припливи й течії, ми були мов діти. Тільки Скілл принца Веріті забезпечував нам певний захист. Ніколи не довідаємося, скільки кораблів він розвернув, скількох навігаторів заплутав, скількох лоцманів збив з пантелику. Але тому, що його люди не могли збагнути, скільки він для них зробив, їм здавалося, наче Провісник не зробив нічого. Населення бачило лише вдалі наїзди, а не кораблі, які налетіли на скелі або під час бурі запливли надто глибоко на південь. Народ занепав духом. Внутрішні герцогства бунтували проти податків для захисту берегової лінії, доступу до якої не мали. Прибережні герцогства запевняли, що тяжко працюють на податки, але жодної користі з них не мають. Отож не можемо насправді винуватити людей за те, що їхній ентузіазм стосовно військових кораблів Веріті не був стабільним, наростаючи й опадаючи разом зі зміною народного ставлення до нього самого. Мені здавалося, що то була найдовша зима у моєму житті.

Я перейшов із кабінету принца Веріті до апартаментів королеви Кеттрікен. Постукав, і мене впустила та сама дівчинка-паж, що й раніше. Розмері, з її веселим личком і темним кучерявим волоссям, трішки нагадувала мені озерного духа. Зате настрій