Читати книгу - "Гібридні дракони, КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА"

       “Душ” виявився невеличкою кімнаткою, облицьованою білим мармуром. Олень із здивуванням та зачаруванням розглядав це диво двадцять першого століття. Окрім білого мармуру там ще було дзеркало (така штука - наче відбиток обличчя у воді річки, але воно не рухалося), були якісь сріблясті, наче з срібла, штукенці. Хлопець покрутив одну, потім другу і, з довгої, наче змія із великою головою та десятками ротів, штучки полилася вода.

     Перш ніж Олень встиг покрутити срібну штучку назад, “змія” облила відьму крижаною водою.

      - Так, слухай сюди, - роздратовано мовила Єфа. Хлопець перелякався, що його зараз перетворять на щось гидке. - По-перше, нічого не чіпай, поки не дізнаєшся, як воно працює. У вас що, не було техніки безпеки? Інструкцій? Настанов? Приписів?

     - Нам розповідали, як поводитися із вогнем, - пробулькотів Олень. В цю саму мить інструкції, настанови та приписи його хвилювали найменше. Хлопець побачив, як вода намочила лляну туніку дівчини, і крізь мокру матерію було чітко видно її мокрі  спокусливі груди. Єфа перехопила його погляд.

     - Смок принесе тобі одяг, - кинула вона та вискочила з дверей. Перш, ніж Олень встигнув зітхнути, дівчина повернулася та додала. – У нашому світі, на відміну від вас, дикунів, у людині цінують душу. – І зникла. А потім вона ще раз повернулася і буркнула, - там червоне, це окріп. – І відьма нарешті зникла з душової кімнатки.

      Олень привів дихання до нормального стану, а потім спробував натискати всі ті дивні штучки. Після дотику до червоної штучки, з голови сріблястої змії  справді лляв окріп. Мабуть, це магія, вирішив Олень, а потім згадав деякі книжки.

      - Свіжий одяг, - постукав у двері хтось. Голос за дверима був чоловічий, тож Олень його запросив. До кімнатки зайшов той вузьколиций. – А ти чого не миєшся?

      - Та от…

      - Ясно. Єфа помчала до себе. Дівчата дуже не надійні. Я тобі зараз покажу.

      Отримавши інструкції, Олень нарешті залишився на самоті. Він відстібнув свою драконячу фібулу. Потім зняв картатий плащ, своє дивне взуття, туніку та штанці. Уважно оглянувши себе, він зітхнув. Хоча, як казала Огняна, він пролежав між секундами, а для його тіла пройшло щонайбільше доба, м’язи на руках та ногах у нього ослабли. Мабуть, завтра все болітиме.

       Хлопець заліз у дивну велику миску, внизу якої була дірка, у нетрях якої зникала брудна вода. Потім виліз, зачинив вхідні дверцята та знову заліз. Мідяну фібулу він тримав у кулаку. А то хто знає, цих дивних людей та їхніх Драконів. У розумних книжках злодії завжди зваблювали гарних мужніх чоловіків за допомогою красунь.

      Вперше у житті помившись у душі, Олень також спробував мило (не хвилюйтеся, він його не їв, а використовував за призначенням). У старих сувоях та книжках, хлопець зустрічав повідомлення про мило. І оце він спробував цю таємничу субстанцію вперше.

     Штукенція виявилася надзвичайно слизькою – Олень декілька разів був змушений вибиратися з великої миски та шукати мило на підлозі, - пахнула трояндами та була… дивною. Штука, у чудакуватій темно-прозорій пляшці із написом: “Шампунь”, також була дивною, зате піна від неї була ого-го!

       Олень витерся дещо незвичним рушником та став вивчати свій одяг. Певно, чоловіки тут мали наслідувати гарного бороданя та вдягатися наче капуста. Хоча, ні! Лише частина одягу була схожа на одяг бороданя.

       Хлопець допитливо оглянув бавовняні мініатюрні штанці із написом: “Труси чоловічі”. Олень зітхнув та спробував натягнути цю дивну штуку на себе. Вона була саме, як раз. Потім хлопець натягнув на себе довгі лляні штанці на зав’язках, які трохи розширювалися унизу. Сорочка-туніка, як і штанці була зелено-блакитного кольору, без вишивки. А поверх цього всього Олень натягнув невідомого кольору жилет з овечої вовни. Стало аж занадто задушливо.

      Олень начепив драконячу фібулу на сорочку-туніку та відчинив двері. Потім він протер від пари дзеркало та став оглядати себе. На нього дивився сумний хлопчина, в якого ще навіть не було вусів. Очі у нього були зелені та сумні, а не дуже довге золотаво-каштанове волосся (він читав, що зараз воно називається – русяве) хоча і обіймало його обличчя, але не надавало вроди. Олень знав, що він  - негарний. Хлопця обійняв смуток та не відпускав. Йому було майже дві тисячі років, але почувався він, наче кинуте всіма дитя.

      В цю конкретну мить хлопцеві знову захотілося на міст, до  книжок. Там було спокійно і жодних почуттів. Звісно, йому було шкода небіжчиків, але почуття жалю не можливо було порівняти із тими почуттями болю та розгубленості, які охопили Оленя за останні декілька хвилин. Який сенс бути живим, якщо нікому не потрібний?

    - Ти готовий? – Просунув свою вузьку голову у двері Смок. – Ага. Готовий. То йдемо. Ще правда немає Прохора, але він завжди запізнюється.

      Смок схопив знервованого Оленя за руку та витяг його у коридор-тунель-вулицю. Вони опинилися перед круглим столом, за яким могло вміститися як двадцять, так і п’ять людей. На столі була розстелена величезна бордова лляна скатертина. Колом були розставлені тарілки, мабуть порцелянові. Поруч із тарілками лежали якісь дивні штукенці. Згадуючи книги з етикету, які випадково потрапили до нього у хатинці над смердючою Річкою, Олень припустив, що то виделки та ножі. Поруч із ножами лежали білі папірці, схожі на білий пергамент. Мабуть, це були, як їх? Серветки.