Читати книгу - "Кузькіна мать: хроніка великого десятиріччя (До 50-річчя Карибської кризи)"

«Розповіді визволителя» - про те, як був я курсантом, як сидів на гауптвахті, як чистив генеральські нужники, як став офіцером, як звільняв братську країну, яка норовила з вірного шляху повернути.

Знайти літературного агента, видавця, перекладача, перевіряти переклад, редагувати, - все це вимагає часу, терпіння й нервів. Книжка вийшла тільки в 1981 році. Видавець наполягав, щоб вона була опублікована під моїм справжнім ім'ям.

У цьому випадку книга гарантовано стане бестселером. Для того були всі умови: в нейтральній Швейцарії пропав радянський дипломат Володимир Різун з дружиною й двома дітьми.

Дипломат - це не приватна особа, а офіційний представник своєї країни. Зникнення дипломата будь-якого рангу - сенсація. Холодна війна в самому розпалі. Дві наддержави протистоять одна одній по всьому світу від Куби й Чилі до Єгипту та Сирії, від Індонезії і В'єтнаму до Чехословаччини й Німеччини. В будь-який момент може виникнути загострення з непередбачуваним результатом для всього людства. Таке вже не раз бувало. А переговори про ядерні заряди і засоби їх доставки, про підводні човни й протиракетну оборону, про танки й гармати йдуть в Женеві, у стінах Постійного представництва СРСР при відділенні ООН.

І ось пропав не просто дипломат з якогось посольства, а дипломат з цього самого Постійного представництва СРСР.

І Форін Офіс заявляє, що дипломату-втікачу надано притулок у Великобританії. Радіо, телебачення, преса в нетерпінні й готовності: ось перші шпальти газет, ось обкладинки журналів для фотографій, ось ефірний час в зведеннях новин. Але втікач мовчить. У пресі - найнеймовірніші версії події. Всі шукають пояснення, чому немає публічних виступів з викриттями й викриттями. Висловлюють припущення, що дипломатія для Різуна була тільки прикриттям якоїсь таємної діяльності. Це ще цікавіше.

У пресі з'явилася навіть боязка версія: а чи не з ГРУ він?

З КДБ багато перебіжчиків. А з ГРУ останній раз людина втекла 32 роки тому, в 1946 році. Крім того, з ГРУ був полковник Пеньковський. Але він не втік. Якщо цей з ГРУ, то... Видавці звертаються в Форін Офіс - ось контракти, готові купити книгу, якщо він надумає її писати. Платимо зараз, платимо рясно, неважливо, що буде в тій книзі, головне - швидше, і щоб на обкладинці було ім'я автора: Володимир Різун!

Але я так і не з'явився ні на екранах, ні на перших шпальтах газет. Ніколи. Володимир Різун пропав назавжди. Я вирішив пробиватися в літературу не на гребені дешевої сенсації, а, так би мовити, «на загальних підставах», і знайти шлях до читача не ім'ям на обкладинці, а змістом книг. Тому почав з нуля: ось книга автора, якого ніхто не знає. Пробитися виявилося досить непросто. Після багатьох спроб, нарешті, знайшов видавця, який вирішив опублікувати книгу невідомого автора про Радянську Армію. І одного разу він мене запитав: а ти, бува, не Різун? І, дізнавшись, що це так, зрадів: так ми зараз під цим ім'ям! Та ми бестселер виставимо світу! Але я не хотів нікому спричиняти неприємностей, бо твердо вирішив - тільки під псевдонімом. Але якщо так, то аванс буде мізерним, тиражі - вже як вийде, ніяких гарантій успіху.

Я стояв на своєму: тільки під псевдонімом. Тоді постало питання: під яким? Видавець каже: має бути щось російське, краще в три склади і щоб якось було з армією пов'язано, але щоб читач не знав, як саме це пов'язано. Щось десь чув, але не впевнений.

Я кажу: Калашников! Він: ні, цього ми знаємо. Та й складів чотири. Коротше треба. Я йому: Суворов. А це хто? - Питає. Та був такий - відповідаю.

Так і вирішили. Я ж думав, один раз пожартую, а потім щось серйозне придумаю. До Радянського Союзу мої опуси все одно ніколи не дійдуть, а тут, у Британії, про Суворова знають не більше, ніж про геніального полководця віконта де Тюренна, маршала Франції.

І ось один мудрий викривач мене виїв: пиши під своїм ім'ям або під псевдонімом, гонорар же все одно однаковий! Ось він, доказ: не сам ти книжки пишеш!

Мила людино, псевдонім я вибирав тільки для першої книжки - для тієї, яка про київську гауптвахту. Валера Симонов, мій добрий приятель по Київському вищому загальновійськовому командному училищу, а згодом начальник розвідки армії, ось що написав:

«Особисто я, читаючи книгу «Визволитель», був вражений, з якою точністю автор зобразив київську гарнізонну гауптвахту. Не приховую, самому мені довелося там відсидіти загалом п'ятдесят з гаком діб»

(«Московская правда», 31 липня 1994 року).

Але якщо вірити не моєму другові, який на порядок більше за мене там відсидів, а викривачеві, то виходить, що російська людина (з українським корінням), яка там побувала і через це пройшла, розповісти про свої враження не здатна, і лише мудрі британці, яких там не було, які генеральські нужники не чистили, за мене змогли все це описати. Не інакше, що точність розповіді досягнута не мною, а прониклою в ті нужники всюдисущою британською розвідкою.

І ім'я на палітурці, громадянине викривач, річ не остання. Під своїм ім'ям напиши - одні гонорари, під псевдонімом - зовсім інші. Не розуміти це може тільки той, хто ніколи не мав справи з видавничим світом. Так от: ім'я автора (справжнє або псевдонім) часто важливіше за зміст.

У моєму випадку ситуація виглядала просто.

Існувала в світі велика наддержава на ім'я Радянський Союз. Вожді наддержави вчили всіх, як треба жити, танками нав'язуючи свій порядок, але у власній країні не могли забезпечити населення одягом і взуттям.

Наддержава безкоштовно завалила світ танками Т-54, кулеметами Владимирова і автоматами Калашникова, ракетами С-75 і гранатометами РПГ-7, але була не здатна себе прогодувати.

Наддержава допомагала всім, від Анголи та Ефіопії до Мозамбіку й Лівії. Але ця наддержава була не здатна побудувати житло для своїх офіцерів.

Наддержава першою проклала дорогу в космос, але ніяк не могла забезпечити свої школи теплими нужниками, а пологові будинки - гарячою водою.

Заради перемоги комунізму на Кубі наддержава ледве не втягла світ в ядерну катастрофу.

Наддержава тримала своїх годувальників у колгоспах, не даючи їм внутрішніх паспортів, щоб не розбіглися, і вела завзяту боротьбу за свободу пригноблених народів Азії й Африки.

Наддержава не платила своїм селянам грошей, а якщо потім і стала платити, то на ці гроші нічого неможливо було купити. І ця ж наддержава щороку вивозила сотні тон золота в Америку в обмін на зерно: нехай