Читати книгу - "Тіні червоного місяця, Кулик Степан"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ваш Помічник отримує 12 500 очок досвіду.
Ваш помічник отримує наступний рівень.
Вітаємо! Ви самостійно ініціювали нейтрального мешканця Землі. Ваше вміння Лідера підвищено до 2-го рівня. Тепер ви можете прийняти до групи ще одного члена.
Вітаємо…»
— На допомогу! Жінці погано! Викличте швидку!
Далі я не став читати... Опустився навколішки, схилився до Лариси і почав робити їй штучне дихання. У цю мить це було найважливіше. І начхати на всі Злиття разом узяті. Головне, щоб вона хоч на мить отямилася і змогла підтвердити прийняття в групу. А про я вже сам подбаю. І підлікую, і…
— Дихай! Будь ласка! Дихай!
Може і епілог
Біла стеля… Ну, як біла… Скоріше кремова. Останній раз я ремонт робив років сім тому, так що первозданної білизни давно вже й близько немає. Поруч важко дихає Лариса. Я їй навіть співчуваю… Але в чомусь вона й сама винна. Такого викиду адреналіну, як тоді, коли я побачив перед собою її знекровлене обличчя, я не відчував з тих днів, коли над головою свистіли кулі. І такого ж всеохоплюючого жаху, мабуть, з того ж часу не відчував. Навіть, коли вмирала дружина. Бо тоді все було відомо заздалегідь… Не хотілося, не вірилося… але знав.
А ще — всеохоплююча радість… Коли Лариса задихала і розплющила очі. Бо чудо, на відміну від попереднього разу, таки трапилося. Ну і що бос локації повержений…
Коротше... Такий коктейль не міг не збурити кров практично до кипіння, що, відповідно, і вилилося в божевільний багатогодинний секс-марафон, щойно ми опинилися вдома і забралися під душ.
Мабуть, я, міг би і ще, але тут уже заблагала пощади партнерка. Та й, чорт його знає, наскільки це корисно чи шкідливо, після настільки глибокої непритомності, що я навіть прийняв її за зупинку серця? Загалом довелося взяти себе в руки і не захоплюватися. Зрештою, попереду у нас ще не одна ніч. Життя сьогодні не закінчується.
— Ти мене колись так уб'єш… — промуркотіла Лариса, зі стоном потягаючись усім тілом і вмощуючись зручніше.
— До речі, — підвівся я на лікті, нависаючи над дівчиною. — На рахунок, убити… Ти як там опинилася?
— А ти гніватися не будеш… — відвела Лариса погляд.
— Обіцяю, не битиму…
— Я приревнувала тебе до цієї шмаркулі. І стежила…
— Трясця… Нема мізків — вважай, каліка. Не знаєш про кого сказано?
— Ну, Михасю… — забурмотіла під пахвою дівчина. — Я не навмисне. Воно само якось. Я чесно збиралася у справах, але у вас був такий змовницький вигляд, що у мене аж серце тьохнуло. Вона ж справді гарна, засранка. А стане ще гарніша. Знаєш, для жінки найстрашніше, коли вона розуміє, що її розквіт вже позаду, а тут, поряд з її мужчиною, з'являється ось такий пуп’янок, що лише починає квітнути. Вона ж тобі подобається? Тільки не бреши
— Розуму нема — вважай, каліка… — хмикнув я. — Це справді, геть по-жіночому. Самій вигадати проблему, самій себе накрутити і самій же кинутися давати усьому лад. Куди там Донкіхоту з його уявними вітряками.
— Велетами…
— Що?
— Велети були уявні. А млини — справжні.
— Що в чоло, що по чолі… Від перестановки ніг чоботи не змінюються. Відшльопати тебе, для профілактики, чи що? Так не можна. Пообіцяв не бити… А ще… як не крути, а ти нам із Лідою життя врятувала. Причому, мало не заплативши за це, власним.
— Я не навмисне... — Лариса не зрозуміла сварю я її чи хвалю, тож, про всяк випадок продовжувала виправдовуватися. — Просто коли ти націлив ціпок на кортеж мера, я раптом відчула такий несвідомий страх, що аж заледеніла вся. А потім відчула, що тобі потрібна допомога. Я не розуміла, що треба робити, тому просто кинулася до тебе та обійняла. А наступного моменту мене ніби по голові чимось важким ударили. Спалах, жахливий біль, що неначе випалював мозок, і… і темрява.
— Куртка на ваті… Чого вже тепер? Добре все, що добре закінчується… — цмокнув я подругу в щічку. — Виявляється, і від ревнощів іноді користь буває. До речі… У нас пожерти щось знайдеться? Я б зараз мамонта разом зі шкірою та бивнями схрумав. Там, у морозильнику, здається, ще пельмені були?
— Звісно, мій супергерой… — Лариса посміхнулася. — І навіть не мрій про фаст-фуд. Забудь… Епоха пельменів для тебе закінчилася назавжди. Тільки через мій…
— Тссс… — я закрив її рот губами. Не варто долі підказувати. Вона і так творить, що заманеться. І завжди несподівано.
Поцілунок потроху ставав все спекотнішим, і логічно перетік у активнішу фазу… Так що з ліжка ми вибралися не одразу.
Лариса метнулася на кухню, а я підійшов до вікна і відсмикнув штори.
На небі на весь світ сяяв величезний Місяць. Як і належить поважному супутнику — блідий, з невеликими сіруватими плямами. Злиття закінчилося… Навіть прикро. Тільки-но в смак увійшов. Відчув власну могутність. Обзавівся другим Помічником.
Хоча, це я утрирую. Те, що Місяць змінив зафарбування, зовсім не ставить крапку у роботі Вартового. Адже демони, що вже проникли на Землю, нікуди не поділися. Окрім уже утилізованих. Отже, роботи мені ще надовго вистачить. Навіть те, що в моєму районі знищено Архидемона зі свитою, нічого не змінює. Як кажуть, святе місце порожнє не буває… І кілька днів, як у тепле крісло вмоститься інший керманич. І почет свій теж підтягне. Родичів, братів, кумів, сватів… І це лише у моїй зоні відповідальності. А що в інших відбувається? Як там мої колеги? Виграють чи програють битву? Скільки цих демонів на всій планеті розплодилося? Причому на тих стадіях симбіозу, коли їх від звичайних людей відрізняють лише вчинки, а не зовнішні атрибути.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тіні червоного місяця, Кулик Степан», після закриття браузера.