Читати книгу - "Солдати гріху, Анджей Зем'янський"

Вони здали назад і спокійно поїхали далі.

Павліцький привів їх до причалу над озером. У цей час, коли поволі спадали сутінки, вони відчули там легкий освіжаючий вітерець. Біля самого пірсу серед дерев сховалася невелика альтанка з розкладними стільцями і навіть холодильником. Майор встановив на пірсі туристичний стіл, на який поставив тацю із сиром, дуже охолоджену воду, вино та набір склянок.

– Розумієте, після цієї операції пан Барський нам дуже сподобався.

Потоцька хотіла запитати, чому його не взяли під охорону і не розповіли йому про все, але прикусила язика. Вона сама знала відповідь: він був не свій! Чого він хотів і кого представляв, невідомо. А чужих в родину не приймають.

– Як і очікувалося, завдяки інформації від Зубжицького, він діяв далі. І дуже ефективно.

– Ви слідкували за мною? – запитав Барський.

– Звичайно. Ви були надто важливою фігурою в усьому театрі.

Майор був напрочуд чесним.

Потоцька раптом відсмикнулася.

– І ви не знали, що Марчіну загрожує небезпека?

Павліцький усміхнувся, ковтнувши води.

– А як пані вважає? – Він зробив ще один ковток. – Ви думаєте, що ми ідіоти?

– Ні! Ви такі ж свині, як і ті інші!

Майор насмішкувато подивився на неї і демонстративно вклонився.

– Так воно і є

Барський сміявся про себе. Вино було чудове, як і сир, хоча він уникав зрілих сирів, як чуми. Не оминув його уваги і факт, що доріжка, що вела від будинку до причалу, була ретельно розчищена від листя, а всередині альтанку вимили, як операційну. Він уже звик, що для людей двадцять першого століття день, проведений без щітки та ганчірки, – марно витрачений день. Але він не розумів, як їсти сир, який пахне старим брудним носком. Майор здивував його ще більше. Він подивився на годинник і сказав:

– Здається, моя дочка повернулася з роботи. Може попросити її подати нам обід сюди?

– Раз пан такий добрий. – Потоцька явно не пов’язувала свою огиду до цього чоловіка з пропозицією підкріпитися. – Тільки благаю. Я не їм нічого жирного.

– Я теж йду в ногу з часом. Сашимі? – запитав Павліцький.

Еля кивнула з усмішкою. На запитальний погляд Барського вона відповіла:

– Це сира риба.

– І що з нею роблять?

– Ну... кладуть до рота, жують і ковтають.

– Ага, – кивнув Барський, але в ту ж мить подумав, що знову заблукав у цій капіталістичній реальності. Мало того, що протягом дня вони миють все по кілька разів, включаючи себе і міські тротуари, а ввечері їдять сире м'ясо і тухлий сир, який запивають сирою водою. Мабуть тому вони такі багаті. Вони витрачають купу грошей на миючі засоби та електронні гаджети.

– Повертаючись до справи... – продовжив через деякий час Павліцький, написавши смс доньці. – Завдяки вам ми багато чого дізналися. Шкода, що вас убили.

– Дякую за щире співчуття, – іронізував Барський.

Павліцький скоса подивився на нього.

– Ми вирішили пана воскресити. Але не я, тому що на той час мене фактично відсторонили…

Потоцька похитала головою.

– В цих закладах якась діє якась карусель? Те, що кидає людину вліво, вправо, вперед і назад.

– Це політика», – прокоментував її слова майор.

– А я вважала, нібито мова йде про спецслужби...

– Важко відрізнити одне від іншого.

– Як ви хотіли мене воскресити? – зацікавився Барський.

– У міру наших можливостей. У нас на складі зброї не було сили Ісуса, – пожартував Павліцький.

– Тобто ?

– Ми пустили чутку, що ти живий. У відповідних колах спецслужб, звичайно.

Барський почав сміятися.

– Геніально.

– Правда? – майор виглядав задоволеним.

– Нехай загубляться у пошуках вашої особи, нехай їх холера візьме. Нехай наздогадуються про те, що нам, завдяки вам, відомо. Вони втратять нерви і зроблять помилку.

Потоцька голосно пирхнула.

– Але тут ви перециганили самі себе, – сказала вона й закрила обличчя руками.

Павліцький багатозначно подивився на неї.

– Саме так.

Барський іронізував.

– Холера ясна, Підступність долі незмірна. Ви сказали шукати живий труп, а... А вони його знайшли!

– Ми думали, що вони вб'ють пана, і все. Заради певності.

Майор не щадив Марчіна.

Потоцька закусила губу і щось сердито прошипіла.

– Або взагалі залишать його в спокої. Бо ніби чого боятися, вибачте, божевільного? І який, мабуть, був шок, коли пана викрали таким жахливим, видовищним чином, – продовжив господар. – Пан не здогадується, чому?

Павліцький сумно похитав головою.

– Перепрошую, я не займався справою багато років. Я дізнався про те, що сталося після вісімдесят дев'ятого року, переважно з пліток більш заангажованих колег. Решту я зрозумів сьогодні, з вашого візиту та ваших розповідей.

Барський був готовий погодитися на пояснення майора, але Потоцька йому не повірила. Обидва перезирнулися, але це не вислизнуло від уваги господаря.

– Як ви вважаєте, що змусило колишніх співробітників спецслужб піти на такий жахливий вчинок?

– Їхній стиль роботи мене не дивує. Sicher ist sicher[49]. І що спонукало до цього? – Павліцький довго думав. – Хм... У Польській Народній Республіці була фірма, яка видавала себе за гірничий інститут, яка потім перетворилася на фармацевтичну компанію. ..

– Знаємо, – сказала Потоцька.

– Її головою був тип на ім'я Тадеуш Анчак.

– Ми теж це знаємо.

– Ця людина стала начальником якраз напередодні фатального тисяча дев'ятсот вісімдесят дев'ятого року. Дуже рішучий. Але він і до біса сучий син.

– На відміну від інших своїх колег, слухняних овечок, – пробурмотів Барський.

Павліцький важко зітхнув, багатозначно розвівши руками.

– Я думаю, що Антчак стояв на вершині, тому що хотів використати бестію, щоб зупинити владу під час перелому.

– Він хотів викликати заразу? – підскочила на стільці Потоцька.

– Це лише мої підозри, люба пані. Але я думаю, що сталося щось несподіване.

– Що? – мало не скрикнула Еля.

– Не знаю. Щось завадило використанню препарату. – Павліцький знову задумався. Він налив собі води і майже залпом випив всю склянку. – Я думаю, що пан Марчін якимось чином завадив їм це зробити.

– Я? – щиро здивувався Барський.

– Так, пан. Чому вони витратили величезні гроші на ваше лікування у Швейцарії? Чому вони так хотіли схопити пана живим, що спалили всю лікарню? Відповідь має бути у вашій голові.