Читати книгу - "Блогерка для бандита, Джулія Рейвен"

Після сказаного Цеглою на подвір'ї запанувала така тиша, нібито все живе на Землі вимерло одним махом. Тиша, яка відчувалася на дотик, тиснула своєю вагою і відбирала можливість спокійно дихати. Я перевела погляд на Діму в надії, що він розсміється і скаже, що це все жарт. Дурний жарт, потіха, розіграш і не більше. Хоч що-небудь скаже. Вiдповiсть Цеглині гарненьким ляпасом за сказане i обiйме мене. Заспокоїть. Але він не поспішав спростовувати його слова. Стояв, виблискуючи злісним поглядом у бік Цеглини, і мовчав. Його обличчя нагадувало камінь, руки мимоволі стиснулися в кулаки. Через довгу мить Діма видихнув і нарешті почав говорити.

— Злате, я не знав, що в машині твої батьки..., — винувато протягнув він, і шок потужною хвилею затопив мою свідомість. — Тільки після аварії зрозумів, хто там загинув...

Ні-ні-ні-ні. Цього не може бути. Він не те сказав. Не те. 
Прокинься. 
Хотілося струснути головою, проганяючи уявну картинку сюром.

Безглуздо дивлячись на Діму, я намагалася знайти хоч якесь пояснення його словам, але пояснення не було. Точніше, було - він сказав, те, що сказав, а я почула, те, що почула. Ледь стримувала себе, щоб не втратити свідомість від жаху. Господи, він весь цей час брехав мене. Зізнавався в коханні й знову брехав. 
Усередині мене ніби жбурнули бочку з бензином, і той спалахнув, перетворюючи всі мої мрії та надії на нездійснений попіл.

— Злате, я все поясню, — Діма простягнув руку до мене руку, і я гидливо відсторонилася подалі від нього.

— Поясниш? — з нервовим смішком перепитала. — Мені й так усе зрозуміло.

Зі свистом вдихаючи розпечене повітря, я не могла ні про що більше думати. Усе миттю стало на свої місця. Зникнення Діми, обман тата, смерть батьків...

Усе це черговий обман. І наша зустріч лише насмішка долі, на яку я знову купилася.

Я швидко озирнулася. Потрібно бігти. Забирати всіх і бігти. Єгор із Мірою вже в будинку. Де Олена — не знала...

— А я ж тобі вірила... — у моєму голосі звучали гіркота, зневага, душу заливала відчайдушна лють. — Вірила, Дім, - прошепотіла, долаючи бажання заплакати.

— Злат...

Я позадкувала назад. Довгий шлейф сукні чіплявся за декоративні чагарники, тонкі підбори грузли в землі. Я різко розвернулася і зірвалася на біг. Заплутуючись у подолі власної сукні, я майже опинилася біля будинку. Але грубе хватання за шию швидко перервало мою спробу втекти.

— Далеко зібралася, сучко? — міцні пальці на плечі. Ривок. — Цеглина ще не закінчив...

Один із хлопців, що був серед запрошених гостей.

— Пусти, — я встрепенулась, намагаючись звільнитися, але він лише сильніше здавив мою шию, позбавляючи потрібного кисню. Липкий, первісний страх охопив мою єство. Мені потрібно врятуватися. І врятувати дітей.

З усієї люті я вчепилася нігтями в чоловічу руку.

— Сука, — розвернувши до себе, він з розмаху вдарив мене по обличчю. Я скрикнула від болю і впала на землю. Але він тут же ривком підняв мене і штовхнув уперед.

Голова паморочилася, шум у вухах перетворився на мерзенний дзвін, з розбитої губи текла кров.

— Я нікуди не піду... — прохрипіла, розуміючи патовість ситуації.

— Слухай, ти, — мене боляче схопили за волосся і погрозливо промовили прямо в обличчя:

— Якщо ти зараз не закриєш пащу, я відріжу тобі язик і запхаю в дупу. Ти мене зрозуміла?

Не отримавши від мене відповіді, хлопець за волосся потягнув мене назад до святково прикрашених столиків. У дворі, в оточенні головорізів, на колінах стояв Діма. Обличчя розбите, руки за головою, погляд прямо на мене.

— Цеглино, відпусти її. Можеш зробити зі мною, що хочеш. Вона ні до чого, — прошепотів Діма, піднімаючи очі на амбала. Той, запхавши руки в кишені, з усмішкою дивився на нього.

І до чого це все геройство? Може, раніше б я й купилася на таке. Але зараз... Більше не повірю. Досить. Діма ж такий, як і вони. Бандит. Убивця. Боягуз.

— Відпущу, обов'язково, тільки спочатку повеселимося, — закинувши голову, Цеглина голосно розреготалася. — Ти ж не будеш скупитися? Даси другові спробувати прокурорську повію?

Я різко перестала дихати, захлинаючись у власній істериці. Забуваючись у гулі гучних думок. Крім неминучої смерті на мене чекає дещо страшніше... Господи, тільки б Міра з Єгоркою встигли втекти... Тільки б встигли.

Цегла поважною ходою підійшов до мене. Охоплена панікою, я не могла поворухнутися. Він без особливого інтересу мазнув по обличчю і великим пальцем торкнувся губи, що кровоточила. Я зашипіла і здригнулася, але відпускати мене в його плани, мабуть, не входило. Цегла схопила мене за лікоть і притягнула до себе. Від нього тхнуло алкоголем і дорогими цигарками.

— Жити хочеш? — підлесливо запитав він. Його величезні лапища безпардонно ковзали по моєму тілу, і я лише зусиллям волі змусила себе не здригнутися.

— Хочу, — тихо зізналася.

— Цеглино, будь ласка, — Діма з відчаєм крикнув, — я зроблю все, що потрібно, тільки відпусти Злату. Будь ласка.

— Як же ти мене задрав, — Цеглина важко зітхнув. — Заспокойте його, — він жестом руки звелів хлопцям, що стояли поруч. Ті без зволікання почали лупцювати Діму по чому тільки бачили.

— Стій, досить! — вирвалося в мене мимоволі. — Досить! — я несамовито закричала, не в силах більше дивитися на звіряче побиття.

Нехай Діма мене обманював. Нехай приховував усе. Але я його любила. Як остання ідіотка любила і боялася за нього.

— Будь ласка, — уже я благала Цеглину про пощаду. — Досить...

Не удостоївши відповіддю, він показав хлопцям, щоб ті зупинилися. Діма безсило лежав на холодній землі і ледь чутно стогнав.

— Я не прощаю зради, — спокійно почав Цеглина, притискаючи мене до себе. Я чула його рваний подих, нервовий скрип зубів. Він був злий. Дуже злий. — І ти, Дим, знав про це. Адже так? Але все одно вирішив обдурити і піти проти мене.

— Відпусти Злату... — як заведений повторив Діма. Похитуючись, він спробував піднятися на ноги, але нічого не вийшло. — Це я винен... Я обдурив усіх...