Читати книгу - "Я обираю бути твоєю, Ольга Островська"

– Дещо я вже бачив у ваших спогадах. У вас двох є ще хтось із сім'ї?

Перше питання стає для мене дещо несподіваним. Чому він саме про сім'ю питає? У світлі моїх неймовірних здогадів вже стає страшнувато робити якісь нові припущення. Краще прямо спитати. 

– У нас є батько. Хоч ми з ним і не дуже близькі, – зізнаюся тихо. – Ваше… Аріде, можу я запитати, чому ви цим цікавитесь? Моїй сестрі загрожує щось через мене і те, що я потрапила у ваш світ?

− Ні, Міє. Вашій сестрі через вас нічого поганого не загрожує, принаймні з мого боку, – абсолютно спокійно і впевнено запевняє він, дозволивши мені видихнути з полегшенням. Спочатку, тому що…

− А не з вашого? – вихоплюю я суть останнього його уточнення через секунду.

− Саме це я і хочу з'ясувати для початку. Ви розповідали їй щось, окрім того, що не пам'ятаєте, з ким провели ніч?

 Дивиться він так уважно, пильно. А от чого точно немає в погляді його величності, так це байдужості до теми нашої розмови.

− Що ви маєте на увазі? – уточнюю обережно, хоча вже й сама починаю здогадуватися.

− Говорили їй про інші дива, які ви за собою помітили? Про поклик порталу, наприклад?

– Спочатку не говорила, – хитаю я головою. – Тільки біля самого порталу. Я… боялася, що божеволію. І не хотіла її цим лякати.

Мимоволі мені згадується той страх, який я зазнала за ті два місяці своєї вагітності, що провела в рідному світі. Як часом не була впевнена, чи при здоровому глузді взагалі. Мабуть, я тому з такою легкістю й ухопилася за пояснення про інший світ, аби не вважати себе божевільною.

− Міє, − мою руку стискає Рок. − Поясни, чому у своїх спогадах ти так боялася бути схожою на матір? Мені хотілося б знати, як ти жила до зустрічі з Ескаєром.

Заплющую очі, намагаючись впоратися з собою. Вгамувати застаріле і звичне відчуття гіркоти на душі. Мені страшно не хочеться про це говорити, ні зараз, ні будь-коли ще, але Рок тепер мій чоловік і має право знати, яку спадковість має його дружина.

Мені ніяково, що він підняв цю тему при імператорові. Але я гостро відчуваю, що втекти від відповіді мені зараз не дадуть. Та й яка різниця? Я звісно можу мовчати, а от не думати й не згадувати навряд чи. Отже, він все одно дізнається.

– Вона в останні роки свого життя була… дуже не в собі. І нам із Васею довелося дуже нелегко. Особливо Васі, − хрипко зізнаюся я, ретельно підбираючи слова. Чоловік все одно побачить повну картину. – Мама… вона завжди була складною людиною. Занадто вразлива, надто вимоглива до всіх навколо. Батько пішов від нас, коли мені було дев'ять, а Васі сім. Мама обірвала з ним усі зв'язки, заборонила нам з ним бачитися та спілкуватися та все подальше життя присвятила… своїм стражданням. Постійно говорила, яка вона нещасна, який несправедливий до неї світ. Про те, що її ніхто не розуміє, що ніхто не може їй дати те, чого вимагає її душа. Переклала майже весь домашній клопіт на нас із сестрою, аргументуючи це тим, що якщо вже наш батько її покинув, то хоча б ми повинні стати їй підтримкою та опорою. Ми й не заперечували. Жаліли її, виконували все, що казала, допомагали, чим могли. Десь справлялися, десь не дуже. Дбали про себе самі.

Зітхнувши, я опускаю погляд на свої зчеплені руки. Відчуваю на собі уважні погляди чоловіків. І маю дивне відчуття, ніби своєю розповіддю підтверджую те, що вони й так припускали.

− Мамі ж завжди чогось не вистачало. Вона намагалася кілька разів зав'язати стосунки з чоловіками, але ті швидко від неї тікали, і після кожної такої спроби мати ще глибше впадала в депресію, ставала дедалі дивнішою. Наче вони... висушували її морально. Або не давали того, що їй потрібно. Не знаю. Після чергового такого роману вона й захворіла. І навідріз відмовилася лікуватися. Що ми тільки не робили, що не говорили, як не просили, все виявилося марно. Мама просто зачахла у нас на очах. І лише, коли стало все зовсім погано, погодилася лягти до лікарні. Там і вмерла. Але до того вона під час хвороби говорила, а іноді й робила, зовсім божевільні речі. Залякувала нас, щоб ми нікому не розповідали, що вдома діється. Нам із сестрою досі страшно згадувати ті два роки, що передували її смерті. Тому я так злякалася. Зі мною творилося щось дуже дивне і незрозуміле, і після пережитого… загалом асоціації виникали не найприємніші.

– Скільки вам було, коли вона померла? − підкреслено рівним тоном цікавиться імператор.

Рок зосереджено мовчить, навіть не приховуючи, що знову читає мої думки та спогади, ті, які я досі йому не показувала. Як він тепер до мене ставиться? Чи не відмовиться? Чи не звинуватить, що я приховала від нього настільки вагомий недолік своєї спадковості?

− Шістнадцять і чотирнадцять, − ретельно ігноруючи нове болісне побоювання, відповідаю я на поставлене запитання. − Неповнолітні ще. Нам пощастило, що батько швидко знайшовся та права опіки дісталися йому. Ми пожили з ним недовго. Стосунки налагодити так і не вийшло. У нього на той час вже з’явилася інша сім'я, і нам із Ваською там були не дуже раді. Тому, щойно органи опіки перестали нами цікавитися, ми вдвох перебралися назад до нашої квартири. Батько не заперечував.

– Він вас знов залишив? − цідить Арід, гнівно звужуючи крижані очі. Обидва куарди, що сидять поруч зі мною, стають загрозливо похмурими, і мене огортає задушливою аурою їхніх емоцій.

З огляду на те, як вони тут до народження та виховання дітей ставляться, я можу уявити, як виглядає для них вчинок нашого батька.

– Ні, – квапливо хитаю я головою. − Він допомагав нам у всьому. Гроші давав на життя, навчання. Приходив, коли треба було щось. Просто дозволив нам жити окремо, як ми звикли. Так усім було краще.

Я досі так вважаю. Нам було важко жити з новою родиною батька. Особливо сестрі. До того ж ми з Васею звикли самостійно дбати одна про одну. Удвох завжди. Звичайно, інколи ми сварилися. Бувало, що дратувалися одна на одну. Але все одно трималися разом. А тепер так вийшло, що розлучені назавжди. Стілець Рока видає різкий скрип, коли він несподівано нахиляється до мене. А наступної миті, я опиняюся у нього на руках. Знову.