Читати книгу - "Закоłот. Невимовні культи"

— А паломники? — спитав Кара. Вони з Ебру йшли за декілька кроків позаду пресвітерії. Останнім човгав високий на зріст чернець у довгій нефарбованій рясі, підперезаній мотузкою.

— Паломники? — Аджена озирнулася до Кари. — Паломники приходять сюди по інше. Вони жадають отримати в долині те, що зможуть забрати з собою. Але все, що подароване долиною, лишається в долині.

Вона замовкла. Що глибше занурювалась у скелю скинія, то темнішою вона ставала. Сонячні промені вже не здатні були пройти каналами, тож зали й тунелі освітлювали розвішані по стінах лампадки. Їхнє мерехтливе сяйво народжувало химерні рухливі тіні.

— Ми не паломники, — мовила Ебру.

Пресвітерія обдарувала її легкою посмішкою через плече — і довгим, чіпким поглядом.

— Се я вже зрозуміла.

Крізь вузьку арку вони увійшли до просторого округлого приміщення. Його висока склепінчаста стеля була занурена в темряву, яку не могло розвіяти світло десятків тонких свічок, вставлених у підлогові підсвічники. Фрески, що прикрашали стіни, було майже не розгледіти, але в їхніх невиразно-затьмарених обрисах Карі вбачалося щось страхітливе й тривожне.

— То ви бачили його? — спитала пресвітерія, обернувшись до підлітків. — Залізного ворона?

— Якщо ви так його називаєте, — повела головою Ебру. — Темира Тенгрі.

— Так, — поважно кивнула Аджена, наче приймаючи молитовне уславлення. — Ім’я, дане людьми, яке він визнає. Не варто згадувати його всує. Несвідоме звертання матиме відповідь, яку ти не готова сприйняти.

— Хіба можна бути готовим прийняти відповідь бога? — спитав Кара. В його голосі не було зневаги чи сумніву. Аджена зрозуміла це з деяким запізненням, і тому обличчям її промайнула стрімка тінь, не затримавшись і на один удар серця. Пресвітерія посміхнулася, наче хотіла стерти навіть згадку про неї.

— Не бога, — вона зробила легкий та вишуканий жест рукою, що мав означати заперечення. — Залізний ворон — не бог. Він — Давній. Одна з тих істот, що раніше мешкали у цьому світі. Але залишили його.

— Чому? — спитала Ебру. Кара був упевнений, що знає відповідь, чи радше знає те, що насправді все зовсім не так. — Чому тоді ми бачимо їх?

Пресвітерія Аджена розвернулася й рушила до вівтарної частини. Іконостас у напівтемряві зблискував золотом оздоб. Карі здалося, що Аджена також зрозуміла хитрість Ебру й зараз накинеться на них зі священною люттю ревнительки. Але коли та заговорила, голос її був так само привітним та ласкавим.

— Уявіть собі в’язня, замурованого в кам’яній крипті. Він прикутий до стіни, а поряд, за межами його досяжності — склянка з отрутою, що висить на тонкій волосині. Настільки тонкій, що вона може обірватися будь-якої миті. Склянка тоді впаде, і отрута вб’є в’язня. Але волосина може й не обірватися. Витримати. В’язень ніяк не може вплинути на волосину чи склянку. На утреню ми затуляємо віддушину щільно підігнаною цеглиною й залишаємо його до вечірні. За сей час волосина може розірватися, але може й втримати склянку. Той в’язень… він живий чи мертвий?

— Якщо ми не можемо знати, обірвалася волосина чи ні, ми не можемо знати й про в’язня, — мовив Кара невпевнено, передбачаючи підготовлену пресвітерією пастку.

— Може се означати, що він рівною мірою і живий, і мертвий одночасно? — спитала раптом Ебру, незважаючи на здивований погляд парубка.

— Може. Тільки до того моменту, коли на вечірню ми відсунемо цеглину й все з’ясується. Спостереження вирішить невизначеність, так? — спитала Аджена.

— Звичайно, — кивнув Кара.

— Чи се означає, що до моменту з’ясування живий-мертвий в’язень справді існував — у наших думках?

— Так, звісно.

— Наш розум народив дві камери. В одній в’язень живий, склянка ціла, а волосина не обірвалася. В другій — в’язень мертвий, склянка розбита, волосина розірвана.

— Уявити собі можна все що завгодно, — мовив Кара дещо невдоволено. — Наприклад, що з’явився янгол і утримував склянку, не даючи волосині ся розірвати, бо в’язень був людиною праведною. А в мить, коли відтулили цеглину — відпустив, щоб той прийняв мученицьку смерть за віру та потрапив до раю. І насправді немає ніяких двох світів, бо в’язень сам є спостерігачем. Тобто по-справжньому немає ніякої невизначеності.

— А якщо в’язень не має очей?

— Він почує, як падає склянка. А якщо він глухий, — випередив зауваження пресвітери Кара, — то відчує падіння склянки на камінь підлоги. Вдихне запах отрути. У будь-якому випадку певна його частина знатиме про наближення смерті раніше, ніж настане сама смерть. Себто людина — занадто багатоскладове створіння, занадто добре пристосоване стежити за собою й навколишнім світом, щоб існувати у невизначеності. А якщо вже ми розмовляємо про людей, то до чого тут Давній, чию постать ми бачили? Ту, що змусила збожеволіти Адема… паломника. Давній же не замурований у крипті?

Ебру кинула на нього швидкий погляд, в якому Кара з подивом прочитав… страх. Пресвітерія ж посміхнулась — зверхньою усмішкою переможниці.

— Уяви, що Давній і є той в’язень, а увесь наш світ для нього є криптою. Замурованою та темною. Одна з тих істот, що могутністю та розумом настільки ж випереджають нас, наскільки ми — мурах та слимаків. Тож хіба не тісно йому буде тут?

— Не розумію, — вперто мотнув головою Кара, але Аджена на нього й не дивилася. Увесь цей час вона спостерігала за Ебру.

— А якщо для нього в момент спостереження невизначеність не вирішується? — спитала пресвітерія вагомо. — Якщо в цей момент відбувається розкол і від тієї самої миті існують дві крипти — два світи? Паралельні, наче Евклідові прямі? І в одній з них Давніх не існує, бо сей світ вморив би їх, а в другій вони існують, бо світ ніколи не впорскував їм своєї отрути?

— Тоді що саме ми бачимо? — спитала Ебру спокійно.

— У певний момент існування обидва світи можуть бути достатньо зближені, як тонке скло може відповісти дрижанням на окрему ноту хору, хоча між цілком мирським склом та духовним співом за інших умов немає жодних спільних рис. Так і нам даровано бачити Давніх крізь межу світів, коли вона стоншується та на єдину мить в особливому місці відбувається колізія світів.

— І таке особливе місце — це долина Іхлари? — запитання Ебру здавалися дивними. Наче вона запитувала про те, що й без того добре знала. Але її запитання не виглядало марнослів’ям чи хитрощами. Здавалося, відповіді Аджени насправді були для неї важливими.

— Можливо, є й інші, — гордовито стенула та плечима, — але мені про них нічого не відомо. Деякі натяки можна вгледіти у легендах про пресвітера Іоанна, але…

Ебру безцеремонно урвала пресвітерію:

— І Давні чують нас?