Читати книгу - "Скорботна п'ятниця"

це хліб розвозили тільки об одинадцятій ранку. На це Тобіас Сінсалон відказав, що у великодню суботу перед Великоднем так воно й має бути: хліб виймають із печі вже після десятої години, адже всім відомо, що напередодні, у страсну п’ятницю, вогню не запалюють, і просив суд, уже не як свідок, а як позивач, щоб підсудного зобов’язали заплатити за крадене. Один сільський хлопчик, що ганяє по місту череду кіз і пропонує свіже молоко, теж зробив заяву. Отой дядько, і він показав на підсудного, дав мені копняка й закричав: «Швендяєш тут із своїми смердючими козами!» А розвізник пива, Херардо Катахіл, заявив, що, стоячи в дверях будинку Агапіти, підсудний завів із ним розмову, забив йому баки, і він незчувся, коли той потяг у нього дві пляшки пива. Коли я йому про це сказав, він розлютився, обізвав мене наклепником, брехуном і шахраєм. Я не став із ним далі заводитись, не пішов нікуди скаржитись, бо вже була дванадцята година дня, а я повинен був ще порозвозити клієнтам пиво. Оборонець Рікардо Тантаніс, молодий адвокат, знову опитав свідків, не дуже на них натискуючи, бо доказів було аж надто. Об одинадцятій і дванадцятій годині в суботу звинувачуваний перебував у будинку Агапіти Венансіо. Яка полегкість, яка велика полегкість, ледь не сказав учитель Касаюка, що сидів сліпий, глухий і поза часом; та отямився й мало не ковтнув язика, мало не ковтнув свої вуса… Всі зусилля виявилися марними… В голові щось стукало… Потрясти головою, як це роблять хлопчаки після купання, коли хочуть вилити з вуха воду. Отак витрясти й думку, що брязкала в барабанні перетинки, ніби зброя перед командою «Вогонь!», витрясти думку з очей, думку, сльози, що не розмивають образу того, який має стати замість іншого на смерть, висякати з носа думку, яка крутить у ньому духом міцного тютюну, що його курять по камерах, чорного тютюну з останньої сигарети… Якби земна куля перестала крутитися… Скільки тієї несправедливості, стільки злочинів, а нічого не змінюється, не припиняється одвічний круговорот світил… Хто це говорить? Ніхто, він сам себе чує. Але ж його вуха позатикані ватою й заліплені липким пластирем. Звичайна річ: він говорив і чув себе всередині. Сталося звичайне й магічне.

Агапіта прикликала на поміч дивних богів зі свого африканського календаря і почала харчуватися павуками й землею… Людське і… відчував, передчував те, що відбулося… сказав «людське» і затамував подих. Щойно зі свого будинку вийшов адвокат Тантаніс. Але звідки він це знає, сидячи в цілковитій темряві, куди не проникає жоден промінчик світла, та ще й з позатиканими вухами? Вибігти на балкон і впевнитися, але… Заходився вже був знімати ковдру, щоб відчинити вікно… Ні, краще не дивитися — то поганий знак… Якщо адвокат вийшов так рано, то, значить, наближаються останні хвилини. Адже оборонець повинен супроводжувати смертника до місця страти й залишатися там до виконання вироку. Хоча в проханні про помилування відмовлено, але ж завжди може надійти якесь розпорядження, або статися юридичний казус, як висловився адвокат. В останню хвилю може з’явитися Приємний Мулат, але він уже нічим не зарадить, бо тоді їх розстріляють обох. І Приємного Мулата, і Манісіо Мансілью, злочинця, якого поліція вигадала. Але за яким же це несправедливим законом? А за тим, що перед стратою офіцер на баскому коні, командир каре, наїженого блискучими багнетами, вихопить шаблю, крутне нею двічі-тричі над головною і вигукне: «Іменем республіки кожного, хто ухилятиметься від участі в страті або чинитиме їй перешкоду, буде розстріляно!» Тим-то, якщо і з’явиться Приємний Мулат, його вважатимуть особою, що намагалася відвернути страту, і на нього пошириться короткий і страшний вирок, проголошений офіцером із шаблею: його також розстріляють. Чим тут зарадиш? Тут — уже нічим…

З чого зроблені солдати та судді, що постають і розпливаються в його уяві?.. З чого зроблені закритий тюремний автомобіль, вулиці, алеї, будинки, церкви та інші споруди, що виникають і розпливаються в його уяві?.. Прокинутись, заговорити!.. Але ж він і так говорить, і так протестує… Дайте ж мені, дайте сказати!.. Тільки з ким же я говорю?.. З оцим глухим муром… А яка його відповідь?.. Його відповідь на прохання про помилування — НІ. Мур… Цвинтарний мур… От якби він завалився, якби геть зник — високий, сірий, нескінченний… Зовні — життя, всередині — хрести… Об’єднуючи стільки людей, він роз’єднує стільки доль… От якби він завалився, якби геть зник — високий, сірий, нескінченний… Крики божевільних далеко-далеко… Мумії з лепрозорію… Усі вони здригнулися того ранку, зачувши залп розстрілу. Хрести. Цвинтарні хрести… Вапно і плач. Вапно і плач. Вапно і плач…

Сеньйоре декане!

Цією заявою я відмовляюся від звання адвоката і нотаріуса, яке належить мені, бо я пройшов повний курс наук на факультеті, практику у верховному суді й склав відповідні екзамени. Чиню так, бо не хочу ставати частиною судової машини поліційно-мілітаристського типу, несправедливої й ганебної, яка топче всяке правосуддя та людські права й цілком залежить від політичної кон’юнктури, забаганок і наказів чергового диктатора…

Спинився. Має він право чи не має відмовитися від звання? Вмочив перо й підписав ім’я та прізвище: Рікардо Тантаніс. Треба буде проконсультуватися. Його викладач філософії права, котрий стільки йому допоміг у марній обороні мулата, вирішить і цей юридичний казус.

Сьогодні він до пізнього вечора затримався в місті. Об’їжджав автомобіль найновішої марки, який подарували йому батьки разом із меблями для його кабінету й табличкою, де рельєфні бронзові літери на темному тлі проголошували:

РІКАРДО ТАНТАНІС

адвокат і нотаріус

Будиночок майстра, що робить Іуд. На вікні кручені рослини, канарки, сині пташки. Несміливо постукав. Мав таке відчуття, що повернувся здалеку й не певен, чи застане тих, кого хотів бачити. Чи ще мешкає тут Сімонета зі своїми батьками? Йому здавалося, що він не був тут хтозна-відколи. То скільки ж часу минуло відтоді, як він замовляв Іуд? У календарі — тижні, для нього — роки.

Постукав знову. Вдома була тільки мати. Художник і Сімонета з приятелем поїхали на пристань.

— Але це не значить, що я вас проганяю. Заходьте, заходьте, сеньйоре адвокате. Може, вип’єте чашечку кави? Читали, читали в газетах… Ви були такі схвильовані, така справа — не кажіть! А розвізник хліба, Тобіас Сінсалон, що свідчив у суді й котрому ви, як оборонець, ставили стільки запитань, живе по сусідству, і ми його добре знаємо, оце недавно його мало не на смерть побили. Кава не