Читати книгу - "Зелений дім"

— Можливо, він і збрехав щодо того імені, — промовив сержант Дельгадо. — Я не знаю у сельві нікого, хто б звався Фусією. Цей тип не дратує вас своїми байками? Я б його добре почастував кулею в лоб, сеньйоре лейтенант, та й по всьому.

— А той агварун? — спитав лейтенант. — Хума також зжерла якумама?

— Він пішов, сеньйоре, — прохрипів Пантача, — хіба я не казав тобі? Або, може, вона і його зжерла, сеньйоре, хто зна?

— Клятий Хум з Уракуси цілий вечір морочив мені голову, — сказав лейтенант, — а перекладав інший крутій, я їх слухав, як дитина, і вірив усім тим баєчкам. Ех, коли б я міг таке передбачити! То був перший індіанець, з яким я познайомився, сержанте.

— Усе це через того Реатегі, губернатора Ньєви, сеньйоре лейтенант, — промовив сержант Дельгадо. — Ми не хотіли відпускати агваруна. Але він наказав, ну і бачите, що зараз маємо.

— Пішов хазяїн, пішов Хум, пішли уамбіси, — заскиглив Пантача. — Я лишився сам зі смутком, сеньйоре, і мені страшенно холодно.

— Але Адріана Ньєвеса я спіймаю, клянуся богом, — вигукнув лейтенант. — Сміявся нам в обличчя, жив на наші гроші.

І всі там мали своїх жінок, сеньйоре, — по зарослому обличчю Пантачі текли сльози, він глибоко зітхав, — я лише мріяв про яку-небудь християнку, з якою міг би хоча б порозмовляти, про одну-єдину, та вони навіть шапру забрали з собою, сеньйоре, — від удару чоботом Пантача завив і зіщулився на підлозі. На кілька секунд заплющив очі, потім розплющив, і лагідно подивився на пляшку, — лише ковточок, сеньйоре, щоб зігрітись, бо всередині аж задубіло від холоду.

— Ти добре знаєш ці краї, Пантачо, — сказав лейтенант. — Чи довго литиме цей клятий дощ, і коли ми матимемо змогу відпливти?

— Завтра випогодиться, сеньйоре, — пробурмотів Пантача. — Помолись богові й побачиш. Але змилосердься, дай мені ковточок. Щоб зігрітися, сеньйоре.

Цього неможливо витримати, чорт забирай, витримати неможливо, — лейтенант підняв ногу, проте не вдарив полоненого, а натиснув чоботом на його обличчя, аж той щокою доторкнувся до підлоги. Сержант Дельгадо хильнув з пляшки, потім з термоса. Пантача розкрив рот і, висолопивши язик, гострий, червонястий, почав лизати, — сеньйоре, один ковточок, — підошву чобота, — щоб зігрітись, — і носок. Щось тваринне, підлабузницьке іскрилося в його витріщених очах, — один ковточок, — а тим часом язик слинив брудну шкіру. Сеньйоре, щоб зігрітись, — він поцілував чобіт.

— Ну й хитрун ти, Пантачо, — промовив сержант Дельгадо. — То підлизуєшся, то вдаєш із себе дурня.

— Скажи мені, де Фусія, і матимеш цілу пляшку, — пообіцяв лейтенант. — І до того ж відпущу тебе. І дам ще кілька солів. Відповідай швидко, бо я передумаю.

Але Пантача знову почав схлипувати і всім тілом судомно тулитися до підлоги, шукаючи тепла.

— Забери його, — звелів лейтенант, — бо я зараз схибнуся. Дивлячись на нього, мені блювати хочеться, та й якумама ввижається. А дощ усе ллє, розтуди його…

Сержант Роберто Дельгадо, взявши мотузку, пішов до дверей, і Пантача побіг за ним на карачках, підстрибуючи, як собака. На сходах сержант гукнув, з’явився Інохоса й забрав Пантачу, який пританцьовував під дощем.

— А що, як вирушити в зливу? — запропонував лейтенант. — Зрештою гарнізон не так уже й далеко.

— Ми потонемо через дві хвилини, сеньйоре лейтенант, — відказав сержант Дельгадо. — Ви бачили річку?

— Я мав на увазі пішки, через ліс, — уточнив лейтенант, — Дійдемо за три-чотири дні.

— Не впадайте в розпач, сеньйоре лейтенант, — заспокоїв його сержант Дельгадо. — Колись та перестане лити. Іншого виходу немає, повірте, ми не можемо вирушити в таку погоду. Сельва є сельва, треба бути терплячим.

— Вже два тижні, чорт забирай! — вигукнув лейтенант. — Я втрачаю і підвищення, і перевід в інше місце, невже ти не розумієш?

— Але чому ви на мене злоститеся? — спитав сержант Дельгадо. — Це не моя провина, що дощ іде, сеньйоре лейтенант.

Сама-самісінька, вона все чекала й чекала. Навіщо лічити дні, гадати, буде дощ чи не буде? Може, вони повернуться сьогодні? Ні, ще надто рано. Чи привезуть товар? Тільки б привезли, Христосе Багасанський, боже, боже, щоб привезли багато каучуку і шкур, щоб дон Акіліно приплив з одягом та їжею і щоб вона спитала його, як і того разу: по чім продавали? — а він: вистачить, Лаліто, по добрій ціні. І Фусія: любий старий. А вона: пресвята діво, зроби так, щоб ми розбагатіли, бо тоді ми покинемо острів, повернемося до християн і поженимося, правда Фусіє? Правда, Лаліто. І щоб ти, Фусіє, змінився й знову покохав мене, а ночами щоб я питала тебе: до твого гамака? Так. Гола? Так. Тебе поцілувати, Фусіє? Так. Я тобі подобаюся? Так. Більше, ніж ачуалки? Так. Більше, ніж шапра? Так, так, Лаліто. А вона: хочу, щоб у нас була ще одна дитина. І одного дня: погляньте, доне Акіліно, чи не правда, хлопчик подібний до мене, а як виріс, говорить по-індіанському ліпше, ніж по-іспанському. І старий: страждаєш, Лаліто? — а вона: трохи, бо Фусія вже не любить мене, — і він: погано поводиться з тобою? Ти ревнуєш його до тих індіанок? А вона: злість мене проймає, доне Акіліно, та все-таки з ними мені веселіше, бо в мене немає приятельок, і дуже шкода, що Фусія віддає їх Пантачі, Ньєвесові або уамбісам…

Чи повернуться вони сьогодні? Але цього дня припливли не вони, а Хум. Лаліта саме відпочивала, коли шапра з криком влетіла до хижки й почала торсати гамак, дзенькаючи своїми браслетами, дзеркальцями, бляшками. А Лаліта: що, припливли? — і шапра: ні, приплив агварун, той, який утік. Лаліта вийшла йому назустріч, він стояв біля ставу для черепах і натирав рибу сіллю, а вона: Хуме, де ти був, що робив стільки часу? — мовчить, — усі думали, що ти вже не прийдеш, Хуме, — а він, з повагою подаючи їй рибу: це я тобі привіз. Хум повернувся на острів таким самим, як і був, — з поголеною головою, на спині червоні смуги, немов сліди після батога. І Лаліта: вони попливли у похід, уверх по річці, на озеро Рімазі, ти був їм дуже потрібний, чому ти навіть не попрощався? Ти знаєш індіанців з племені муратів? Вони відважні? Битимуться з хазяїном чи віддадуть йому каучук добровільно? Уамбіси попливли тебе шукати, а Пантача сказав тоді: може, його вбили, хазяїне, вони ненавидять його. А лоцман Ньєвес відповів: не думаю, мабуть, вони вже заприятелювали. І Фусія додав: ті собаки