Читати книгу - "Після кави, Абдул Рашид Махмуді"

Санія іноді дивувала чоловіка несподіваними запитаннями, наприклад: «Чому ти всміхаєшся?» Мідхат відповідав перше, що спало на думку, лише щоб відповісти. Бувало вибухав сміхом, тож вона скоса дивилася на нього чи звинувачувала в божевіллі. Що він міг сказати? «Так створюються романи?» Мідхат почав вдаватися до хитрощів і публікувати свої романи під псевдонімом, оскільки був впевнений, якщо книга буде видана з його іменем на обкладинці, це спровокує Санію.

Чоловікові вдавалося послухати музику лише через вихоплені можливості за відсутності Санії — коли вона ходила по магазинах чи була в лікарні. Але найбільшою радістю для Мідхата був її від’їзд до Єгипту, аби навідати родину. В оперному театрі та мюзик-холах знову запульсувало життя. Вони кликали його, а він поспішав до них. Мідхат хотів поглинути все, що траплялося йому на шляху, перш ніж доведеться повернутися у в’язницю й за ним зачиняться двері милосердя. Він з тугою полинув у мелодії, сподіваючись утамувати спрагу. Він заохочував свою дружину подорожувати. І щойно прощався з нею в аеропорту або залишав у лікарні, зараз же кидався в це заборонене задоволення. Мідхатів ентузіазм до струнного квінтету Шуберта ніколи не зменшувався й він ходив слухати щоразу, коли його виконували. Шуберт став вирішальними ліками позбуття залежності від Чайковського.

Можливо, саме цей квінтет спонукав його віддати перевагу камерній музиці або будь-якій іншій формі класичної музики. Він не був упевнений у секреті зміни пристрастей. Можливо, він знайшов у цьому квінтеті щось таке, що, до певної міри, стане для нього замінником інших видів музики, оскільки містить затяжну розмову (розгортання й відступу), чудовий спів і має чітку симфонічну форму. Невже він віддав перевагу якомусь трауру? Можливо. Адже у квінтеті Шуберта звучала гірка скорбота через набіг темряви, і вона також містила пошук розради, і щось нагадувало пошуки шляху до щастя. Чому ця скорботна музика була йому приємнішою за Чайковського, який також був похмурим? І чому це підвело його, незважаючи на смуток і скорботу, до свого роду примирення зі світом, хоч і на мить? Чайковський стогнав і хвилювався (слухач майже чув, як він плакав і ридав). Щодо Шуберта... Шуберта.... Яка була різниця між одним горем та іншим? Мідхат відчував, що печалі Шуберта перетворюються в його руках на гуманітарні та екзистенційні турботи. Він висловлював свої невдоволення: слухач майже бачив, як він підіймає обличчя до неба в наріканні, і майже бачив, як він, закінчивши висловлювати свої скарги, відчував вихід із цих турбот, наче прогулювався, то йдучи полями, то занурюючись вглиб лісу, то споглядаючи вершини гір, і захоплювався їхньою тишею. Він ніби говорив собі на межі відчаю: «Погуляймо під відкритим небом, бо, можливо, настане полегшення, якщо дивитись на польові квіти або спостерігати за хмарами, що пливуть над вершинами». Шуберт нагадав йому про образи, докори та пошуки розради Йова.

* * *

Почувши накрапування дощу, Мідхат розкрив парасольку й став на узбіччі дороги, не знаючи, куди йти. Санія була недалеко від істини, коли описувала його, як нецивілізованого та примітивного чоловіка. Це було так, оскільки певним чином він несвідомо поклонявся своїм предкам. Він усе ще відчував присутність своєї бабусі Зейнаб, навіть після того, як бабуся померла, але продовжувала впливати на його життя ще довгий час. Мідхат знав її лише перші чотири роки свого життя, але багато років мав таємниче відчуття, що спорідненість із нею має свої переваги, честь і привілеї, які завше захищають його та є недоторканними. Будь-хто із синів Зейнаб не постраждав би, що б не сталося. Це те, що він відчував увесь час, коли Зейнаб ще була поруч. Потім цей імунітет поступово слабшав і, врешті-решт, Зейнаб зняла свій захист.

Мідхат зайшов до музичного магазину, привітався з молодим продавцем і почав розпитувати про ціну на скрипки. Він не збирався нічого купувати, утім, «загравав» з музикою, щоб убити час.

— Як ви гадаєте, я міг би навчитися грати на скрипці? — запитав він юнака.

— А чому б і ні? Що вам бракує?

— Мені за сорок.

— Але ви можете навчитися, якщо є мотивація. Ви знаєте, грати на скрипці доволі важко, але це можливо, якщо мати бажання та наполегливо працювати. — Юнак на мить замовк, потім продовжив, посміхаючись: — Сподіваюся, ви не помиляєтесь. Я не намагаюся спонукати вас щось купувати. Але повинен зауважити, що ви можете досягати певного рівня, на якому зможете бути впевненим у собі і, можливо, навіть, зацікавити деяких своїх друзів. Якщо, звичайно, не станеться дива, адже можуть статися й виняткові випадки. Особисто я в дитинстві навчився грати на скрипці, подався до музичного інституту. Але після кількох років безперервного навчання я зрозумів, що не дуже талановитий і не можу грати на аудиторію Відня, тож вирішив покинути цю справу. Але мені все одно подобається грати, і друзі задоволені моїми виступами. Мені цього достатньо.

Юнак почав показувати йому наявні скрипки та інші струнні інструменти та пояснювати переваги і недоліки кожного, поки покупець не перебив його.

— Правда в тому, що я ще не вирішив. Думатиму. Може, скажете мені, де знайти хороший австрійський ресторан, щоб пообідати?

Питання стало для молодого чоловіка несподіванкою, і він замислено почухав голову.

— Насправді тут неподалік є чудовий ресторан. Єдиний його недолік — він дорогуватий.

Юнак намагався пояснити, як знайти ресторан. Але побачивши збентеженого клієнта, узяв аркуш паперу й написав назву й адресу ресторану, а потім намалював просту карту зі стрілками. Пройшовши кілька кроків до пункту призначення, він розгублено зупинився на першому перехресті, до якого дістався. Чи хотів він пообідати в ресторані? Сидіти за столом на самоті, коли всі інші вечеряють зі своїми супутниками? Здавалося, краще вечеряти вдома і їсти все, що знайдеться в холодильнику. Вистачить вареного яйця й шматочка сиру. Але ж повернутися додому так рано ввечері також означало протистояти самотності. Йому потрібна була жінка; це було очевидно.

Він згадав останній урок пана Алі Абделазима. Учитель збирався переходити до іншої школи в іншому місті. Під час останнього уроку він викладав до останньої хвилини. Щойно пролунав дзвінок, він зупинився і почав збирати свої папери.

— Я хотів би порадити вам продовжувати свої молитви, — сказав він. — Хоч я знаю, що моя порада залишиться непочутою для вас, сільські хлопці. Деякі з вас взагалі не