Читати книгу - "Дофін Сатани, Олесь Ульяненко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Річчі навіть не здогадувався, що він вчинив щось особливе; йому було просто бридко від липкої крові, що хльостала з нього, змішувалася з юшкою Маленької Карлиці; спочатку він вийшов на тротуар, де нікого не зустрів, окрім переляканих перекупок-бабів, і вже потім вийшов на широку Мінську трасу 98-го, жовтого і довгого, як цідило, автобуса. Ніхто не певен в тому, що чинить зло чи добро. Кожен певен, що вчинив відповідно ситуації правильно, тому і весь цей кавардак з світоявленням буде для багатьох дуже великим розчаруванням. Трагедія горшкового масштабу може напозір виявитися трагедією людства. Нічого не можна наперед прорахувати, окрім власних невипраних кальсонів чи залатаної акуратно комбінації. Річчі, розставивши руки, брів на два міліцейських «уазики», — там його помітили. І в мегафон наказували лягти обличчям на землю і викинути зброю. Річчі зупинився. Недорікувато подивився на долоню, що затискала «опаску», потім на другу, порізану, в засохлій крові, заплакав, наче на своїх руках прочитав власну долю. Скулу, різко окреслену, висвітлив міліцейський ліхтар. Мегафон гавкнув останнє попередження. І хтось вистрілив, Річчі продовжував стояти, освітлений рідким милом прожекторів, як комаха, що їй попереламували лапки, — він вертівся, намагаючись виповзти з-під світла, бо воно найбільше йому зараз заважало. Світло заважало йому думати, мріяти, шукати виходу. Він повинен поводитися, як герой, говорив його, Річчі, внутрішній голос, бо Іван тоді покине його. Він, Річчі, буде сильним. І Річчі посунув на міліцейський наряд. Перша куля хлопнула в плече, розвернула все тіло на тридцять шість градусів. Друга влучила у ногу. Річчі крутнув головою, впав на коліно, — заворожено, навіть з екстазом дивлячись, як з дірки, над колінною чашечкою, дзюрить його кров. Це було навіть красиво. Крізь туман подумав він і втратив свідомість. До пам'яті він прийшов швидко: над ним схилилилося кілька чоловічих облич, одне жіноче. Одного він упізнав, це той легендарний полковник Ракша. І тоді Річчі вирішив, що божеволіє.
— Я хочу понятих, свідків і зробити зізнання, — тихо сказав він.
Ракша на знак згоди махнув головою, з неприхованою жалістю дивлячись на замучене створіння, що потрапило до лаписьк Дофіна.
— Ти знаєш, де Білозуб?
— Так. Він поїхав на побачення, з цією жінкою… Він зрадив мене… Покинув…
Річчі заливався сльозами. Потім почав щось розповідати, аж до тих пір, коли Ракші увірвався терпець.
— Слухай, одножопий крокодил, ти мені давай розказуй, де він зараз і з ким… Ресторан…:
— «Краків» чи «Прага», точно не пам'ятаю… Як виглядала жінка? Я не люблю жінок… І цього не приховую… Начальник, де можна розжитися кокаїном… Я заплачу… Я відшкодую затрати… Інакше нічого у мене путнього не вийде.
Ракша засопів носом, витягнув мобільника. Натикав пальцем номер:
— Саїд? Саїд, братан, допоможи, пару пакетиків коксу треба… Ні, я тебе не чіпатиму… А там як подивимося…
— Ти знаєш, де його житло?… — звертається до Річчі.
— Мене кумарить. Мені болить. У мене, пане начальнику, всі кістки поперебивані…
— Уколіть під мою відповідальність конячу дозу знеболюючого, яке тільки є. Або транквілізатори. На ньому справді немає живого місця. Що… Порожньо… — знову муркає телефон.
— Са'ід? Здорово. Шоста лікарня. Посилай гінця, — потім до Річчі: — Поталанило тобі, зараз накачають всю Дарницьку фармацевтичну фабрику. Де ти мешкаєш?
Річчі втрачав свідомість, плутав слова, вигуки, моління, погрози. Вишукана велика комаха, що впала на землю і розбилася. їй хотілося політати, торкнутися неба. Дурна велика комаха, що називалася людиною. За кілька хвилин влетів посильний від Саїда. Викинув пакети на стіл. Чемно розкланявся, тримаючи праву руку під лівою, щоб почати в разі чого стрілянину, або більше для понту, аби не страшно було. Ще раз попрощався, досить ввічливо. І зник. Лікарі вкачали необхідну дозу/ морфіну, щоб Річчі прийшов до тями.
— Я наробив багато глупоти в цьому житті… Вони в «Кракові». В записнику моя візитівка, там моя адреса, а на чистій частині телефон і як їхати до Вана… Він зрадив мені. Я хотів бути сильним. Жінка. Це дуже гарна жінка, вишукана жінка… Мені навіть лячно дивитися, до чого вродлива… Звуть Ліліт, модельєрша. Крута.
Полковник Ракша завив не своїм гласом. Першим ділом він наказав взяти у кільце весь Мінський масив, попередив сусідів, що ніякого вбивства не було. П'яні розбірки. Навіть цього не було, ніхто нічого не знає. Інший наряд блукав у пошуках ресторанів, «Краків», «Прага».
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дофін Сатани, Олесь Ульяненко», після закриття браузера.