Читати книгу - "Дунайські ночі, Олександр Остапович Авдєєнко"

— Недовго, але… всю Італію вздовж і впоперек об'їздив. Від Генуї до Неаполя, від Рима до Венеції.

— Був і я там колись. І у Франції був. І в Америці, Південній і Північній. — Старий витер рушником мокру бороду і спітнілий лоб. — Так, були часи: їздив куди і скільки хотів. Кордони мелькали, як телеграфні стовпи.

— Нічого, скоро повернуться ці часи.

— Скоро? Ні, не доживу я до великого дня.

— Не надієшся? А заради чого ж воюєш?

— Нехай хоч інші вволю поживуть. І ще… хочу розквитатися за всі кривди.

— З ким?

— З ким же!..

— І багато в тебе кривд?

— По саме горло.

— А як будеш розплачуватись? — Іван насмішкувато подивився на господаря. — На словах? У думці?

— В боргу не залишусь.

Іван зневажливо махнув рукою.

— Не розумію я таких переживань.

— Важко тобі зрозуміти.

— Це ж чому?

«Говерла» в думці оглянувся на довгий шлях свого життя і багато побачив: Мюнхенський університет, Берлін, Париж, де бурхливо минули роки молодості… Пригадав, як разом із своїм патроном, угорським графом, подорожував по Латинській Америці і Африці, як тратив гроші. Дорогі готелі Ріо-де-Жанейро, Буенос-Айреса, Лондона, Мадріда, Ліссабона… Зашелестіли, захрустіли, запахли вузькі зелені папірці, задзвеніли долари.

Ні, не зрозуміти цьому дунайському голодранцю, дрібній рибчині, як жив колись теперішній монастирський виноградар, що втратив, чого жаліє і за що прагне мстити.

А Іван не вгамовувався. Сміючись, великодушно сказав:

— Можеш записати на свій рахунок мою сьогоднішню роботу.

— Ну, добре, не кажи гоп, поки не перескочиш! Як упорався?

— Нормально. Без пригод. Справу зроблено акуратно. Тепер чекатимемо грому.

— І довго чекати збираєшся?

— Скільки треба, стільки й почекаю.

— А скільки треба?

— Може, стільки, а може й того менше. Куди поспішати!.. Аби день до вечора. Укриття надійне, харчі добрі, добові ідуть в доларах, вислуга нараховується.

— Теревениш. Давай побалакаємо серйозно.

— Діло робити я звик, а балакати… Посплю краще. Буона нотте [8] .

Посвічуючи ліхтариком, старий привів Івана підземним ходом у старий винний підвал. Кам'яна коробка й досі зберегла винний аромат.

Іван повалився на купу пахучого сіна.

— На добраніч!

— Яка там вона добра!.. — Роздратований лікар рубонув гострим променем ліхтаря по обличчю гостя. — Слухай, ти, перестань грати в піжмурки! Викладай інструкції.

— Не сліпи!

Ліхтарик погас. У темряві сильніше запахло старим вином, сирим камінням.

— Чого ти від мене добиваєшся? — запитав Іван.

— Коли впаде міст?

— А для чого це тобі?

— Як же!.. Орієнтування. Мої люди томляться на вихідних позиціях, чекають сигналу. Я надіявся на тебе, а ти…

«Мої люди!.. На вихідних позиціях? Які? Де?» Дунай Іванович роздумував, як йому скористатися з одвертості, що прорвалася у «Говерли». Знайшов у темряві його руку, потис.

— Береженого бог береже. Всі інструкції викладу в свій час. Людей у тебе багато?

— Поки що п'ятеро. Молоді угорці. В кожному клекоче березневий дух Петефі. Знаєш Петефі?

«Знає Дорофій Петефі чи не знає?» — подумав Черепанов.

Старий по-своєму витлумачив довге мовчання Івана: пориначу ніяково, він роздумує, збрехати чи сказати правду, що не знає.

— Петефі — це угорський Пушкін. Ну добре, відпочивай. На добраніч.

Дунай Іванович не затримував старого, хоча йому дуже хотілося побалакати, взнати, хто ці п'ятеро угорців, де їхні вихідні позиції.

Небезпечно, старий може насторожитися.

Залишившись на самоті, Дунай Іванович намагався заснути, але не міг. Надто велике збудження було вдень. Думки не давали спокою. Лежав з розплющеними очима, перебирав у пам'яті все, що йому відкрилося у виноградарі-лікарі.

Час тягнувся.

О шостій ранку тихенько рипнули двері підвалу, хтось обережно, м'яко переступив поріг і завмер, прислухаючись.

Дунай Іванович вихопив пістолет і ввімкнув ліхтарик. У вузькій смужці світла сутулячись стояв «Говерла». Прийшов звідти, з ранніх виноградників, де росяна свіжість, сонце, вітер, прохолода Кам'яниці, а оповитий огидливим тліном.

Дунай Іванович одвів промінь ліхтаря, заховав пістолет.

«Говерла» підійшов до нього, опустився на сіно.

— Буон маттіно, Іване! [9]

— Буон маттіно. Що сталося?

— Нічого. — Старий чиркнув сірником, засвітив свічку, встромлену у пляшку. — Повний порядок, не турбуйся.

— А чому приплівся в таку рань, не дав виспатися?

— Прохання у мене до тебе, друже.

— Не міг дочекатися дня. Кажи!

— Скусате прего, сеньйор [10] . — Старий спробував зобразити посмішку на обличчі, не пристосованому до посмішок. — Справа термінова. Невідкладна.

— Ну, якщо невідкладна… Я слухаю. — Іван позіхнув, узяв сигарети. Припалив од свічки і порожніми сонними очима втупився в господаря.

Той вийняв з кишені поношеної і засмальцьованої куртки аркуш паперу, розгладив його долонею.

— Вчора ми з тобою говорили про моїх хлопців, про бойову п'ятірку. Я мушу переправити їх до Угорщини.

— Ну й відправляй з богом. А я тут при чому? Вказівки маєш?