Читати книгу - "Квентін Дорвард"

справжнім католиком, на заступництво Мельхіора, Каспара і Балтазара, але він не забував, що його дами були прочанками не з благочестя, а з суто земних інтересів, а тому й навряд чи могли розраховувати на святих. Отож він вирішив по змозі не допускати, щоб дами опинилися в такому становищі, коли вони потребуватимуть чудесного заступництва. Однак у простоті своєї щирої віри він дав обітницю, що сам піде на прощу до Трьох Кельнських Волхвів, аби тільки святі королі допомогли йому приставити на місце тих, про безпеку яких він тепер дбає.

Щоб зробити це з усією урочистістю, Квентін попросив ченця провести його в одну з каплиць, що з’єднувалися з монастирською церквою, і там, ставши навколішки, з щирою побожністю ствердив дану ним обітницю. Далекі співи хору, урочиста тиша пізнього часу, обраного ним для цього благочестивого вчинку, мерехтіння єдиної лампади, яка освітлювала невелику готичну будову, — все сприяло тому, щоб привести душу Квентіна до того стану, коли людина найлегше усвідомлює свою безпорадність і шукає надприродної допомоги й захисту, а це завжди пов’язується з каяттям у заподіяних гріхах і жаданням виправитися в майбутньому. А що кінцева мета побожності Квентіна була далека від любові до бога — він не був винуватий. В усякому разі, намір юнака був зовсім щирий, а тому ми гадаємо, що його молитва досягла єдиного справжнього божества, для якого важливі спонукання, а не обряди, і для якого щира віра язичника більше заслуговує уваги, ніж красиве прикидання фарисея[193].

Віддавши себе і своїх безпорадних супутниць на захист святих і долі, Квентін, нарешті, пішов відпочити, справивши сильне враження на ченця своєю глибокою побожністю.

Розділ XVIII
ВОРОЖІННЯ

Коли шляхом співаючи ідуть

І співи довгу звеселяють путь,

То прикрий шлях минає жартома

І подорожнім прикрості нема.

Семюель Джонсон

Ледве розвиднілося, як Квентін Дорвард покинув свою маленьку келію, розбудив заспаних слуг і ще ретельніше, ніж звичайно, почав стежити, щоб усе було готове до денної подорожі. Попруги й вуздечки, зброю й підкови коней — все він оглянув сам, щоб уникнути тих несподіванок, які хоча й здаються незначними, але часто затримують або переривають подорож. Він звелів при собі добре нагодувати коней, щоб вони витримали довгий переїзд протягом дня, а коли треба, то й швидку скачку.

Після цього Квентін повернувся до своєї кімнати, старанно, як ніколи, озброївся й підперезався мечем, передчуваючи близьку небезпеку, але з твердою рішучістю боротися до останньої можливості.

Ця благородна рішучість надала величі його ході й гідності його поставі, яких графині де Круа ще не помічали в нього, хоч їм дуже подобалася його трохи наївна грація в поводженні й у розмові, а також поєднання його природного тонкого розуму з простотою, що була наслідком монастирського виховання у віддаленій країні.

Дорвард сказав дамам, що цього ранку треба рушати раніш, ніж звичайно. Тому вони залишили монастир одразу після сніданку, за який, так само як і за всю гостинність, віддячили багатими подарунками для вівтаря, що більш личили їхньому справжньому, ніж вигаданому званню. Але така щедрість не викликала найменших підозр, бо всі гадали, що вони англійки, а англійців на той час, як і тепер, вважали за найбагатший народ.

Пріор благословив їх, коли вони сідали на коней, і поздоровив Квентіна з тим, що він спекався поганського провідника.

— Бо, — сказав пріор, — краще спіткнутися на дорозі, ніж обіпертися на руку злодія і розбійника.

Квентін не зовсім поділяв цю думку: він хоч і знав, що на цигана покладатися небезпечно, але сподівався використати його послуги і водночас обдурити його зрадницькі наміри, про які йому тепер було добре відомо. Але його занепокоєння щодо цигана незабаром розвіялося: не встигла маленька кавалькада від’їхати й на сто туазів від монастиря й суміжного з ним села, як Магрібін приєднався до неї, їдучи, як звичайно, на своєму гарячому й дикому на вигляд конику. Їхня дорога йшла вздовж берега того самого струмка, де вночі Квентін підслухав таємничу нараду; і ледве Хайреддін порівнявся з ними, як вони проїхали під тією самою вербою, яка вчора дала Дорвардові змогу сховатися, коли він став несподіваним свідком розмови між зрадником-провідником і ландскнехтом.

Спогади, які викликало це місце в пам’яті Квентіна, змусили його різко звернутися до провідника, з котрим він до того майже не розмовляв.

— Де ти ночував цю ніч, негіднику? — спитав шотландець.

— Ваша мудрість скаже вам про це, якщо ви поглянете на мій плащ, — відповів циган, показуючи на свій одяг, до якого пристали стеблини сіна.

— Добрий стіжок сіна, — сказав Квентін, — це саме постіль для звіздаря і надто гарна для поганського безбожника, який зневажає нашу святу релігію та її служників.

— Проте вона припала більш до вподоби моєму Муцеві, ніж мені, — сказав Хайреддін, плескаючи свого коня по шиї, — бо в нього були і паша і притулок. Оті лисі дурні відв’язали його й пустили, боячись, щоб кінь розумної людини не заразив мудрістю всіх монастирських ослів. Добре, що Муць знає мій свист і бігає за мною всюди, як собака, інакше я б не побачив його більш ніколи, а ви так само даремно викликали б свистом свого провідника.

— Скільки разів я казав тобі, — суворо зауважив Дорвард, — щоб ти облишив свою непристойну балаканину, коли тобі доводиться бути в товаристві поважних людей, що, гадаю, досі рідко випадало тобі на долю. І обіцяю тобі, коли я впевнюся, що ти не тільки мерзенний язичник і богохульник, а ще й зрадник, то мій шотландський кинджал одразу познайомиться з твоїм поганським серцем, хоч від цього мені буде не більше честі, ніж коли б я заколов свиню.

— Дикий кабан