Читати книгу - "Смак заборони"

Полінка давала мені почитати найзахопливіший на її думку журнал «Крымуша», де були всілякі ребуси, головоломки та ідіотські віршики, але з таким само тихим захватом слухала вона й розповіді про мої враження від свіжопрочитаного «Степового Вовка» Германа Гессе й сотні разів переглянутого з допомогою Зінчиного відика кліпу «Еротика» Мадонни, де так здорово передаються цей зіпсутий солодкий біль і хмільна знемога очікування.

Потім були жваві оповіді про школу, про юннатів, про музичні заняття (Ратха грала на скрипці), а я все слухала й слухала, ловлячи з цих виноградних вуст щось зовсім інше.

Я була щаслива.

Татусь так само, як і бабуся, відразу стрепенувся, стурбовано супроводячи кожну нашу прогулянку, крокуючи з інтервалом у три метри, але нічого зрозуміти не міг.

Полінка з фіолетовою мегерою скупалися ще разок і пішли, а я подалася назад на пірс, відпрацьовувати стрибки. Суддею був Гепард, який показував «клас», якщо вдавалося добре, й розмахував піднятим великим пальцем, якщо було просто чудово.

Віра час від часу посилала мені жваві погляди, які мали ніби щось спільне з учорашнім персиком, зіпсутий смак якого дотепер цукрився під язиком.

Операція «180». Дуже просто — всі шляхи розходяться, навіть наші з татусем, як би фантастично це не звучало, іноді розгинаються, мов пелюстки бананової шкірки.

Я примудрилася зробити навіть це — на тридцять шостому дні нашого відпочинку дістала його тим, що канючила з приводу походів у «Марат» по харчі. Він навантажив мене сумками з матрацом і рушниками й відіслав додому, а сам рушив уздовж пляжів, у сизу берегову далечінь. І мені нічого не варто було піднятись на ліфті й знову спуститися. Рухаючись уздовж стіни, майже навпочіпки я дісталася до Альхена. А він з посмішкою кивав, поки я відправляла в політ свої шорти, і лагідно запрошував розділити його червоний килим-літак, поки ми летіли крізь словесні простори.

Мені здалося, що в своїх стосунках із жінками він не має якоїсь чіткої ієрархії — адже, в кінцевому підсумку, ми всі були для нього, й кожна, виявляючись із ним наодинці, знала, що вона найпрекрасніша, найсексуальніша в світі. І тої миті, що іскрилася, — це було саме так. А він сам був вільний, незалежний і так страхітливо далекий від тієї паралелі, до якої встигла дорости я в своїх незграбних спробах виліпити нову себе.

І потім, ніби між іншим: а що я роблю сьогодні в сієсту?

Ах, у сієсту з першої до третьої?

Ах, у сієсту біля першого корпусу?

Ах, он воно що… Загалом, у мене в пам’яті ще загрозливо біліє маячок татусевої панамки в маслянистій, сирокопченій людській масі й пастельних розливах розжареного бетону. Я манірно повела плечем, закидаючи голову куснула намотаний на палець рудий локон.

— То так?

Звісно… Так! Так!!! Так, Гепарде, авжеж, Альхене!

Якщо мені це не завдасть великої праці, то хіба ж мені важко в пекучу сієсту прокрастися джунглевими стежками й прослизнути на пляж?

— Так, Сашку, без проблем, — я скріпила угоду ніжними обіймами та мерщій повернулася додому. У передпокої скинула в'єтнамки, й батько, що з’явився за 10 хвилин по тому, застав мене за різанням салату.

Якимось утлим суденцем я перебралася через бермудський трикутник обіду, потім щось мила, щось сортувала на поличках, щось підмітала, потім розмазувала холодну воду по стегнах і бризкалася «Каїром» (але ж тоді, на Генералці, він, цілуючи мене, шепотів: «О Боже… Як ти пахнеш…»). Ну, а потім, під якимось сумнівним приводом отримала «добро» на сидіння на веранді Старого Будинку й уже мчала щодуху геть із Двору.

Повз мене пролетіли павукоподібні ворота, роздвоєна сосна, поруччя Старих сходів. І Альхен, напружений, знімав з себе веснянкуватого чортика, уже в майці й шортах, посміхався з-під сонячних окулярів, дивлячись, як я нахиляю голову під двома пересічними діагональними трубами й підходжу до лежака (без рушника). І цей його голос: «Я ж казав, що вона прийде». Танюшка програла заклад і на мить насупилась, відійшла вбік, а він посміхнувся мені, сказав, що краще буде, коли разом нас бачитимуть якнайрідше і я мушу піднятися туди за 10 хвилин. А він іде просто зараз.

Неможливо описати, як довго тягся час. Танька була бадьора й життєрадісна, а я відповідала невлад, і Вірі, здавалося, було зовсім байдуже — куди й із ким (і навіщо) я зараз іду.

А потім стрілка на моєму годиннику перемістилася за заповітну рожеву літеру «р» у слові «hipp» на моєму білому безцифровому циферблаті, і я радісно рвонула геть із розміряного сієстою сонного пляжу.

Він сидів на лаві, в затінку, а коли побачив мене, швидко відклав книжку, встав і сказав:

— Нарешті, а я вже думав, що ти ніколи…

Ніхто й ніколи…

Не цілував мене так, як робив це ти. Ніхто й ніколи не здавався мені в своїх гріхах таким досконалим. Ніхто й ніколи не міг розбудити в мені такий обвал почуттів, щоб від розпухлих, солодко-незграбних губів із тихим рокотінням мчав усе нижче та нижче… Ніхто не міг так засліпити мене й зробити такою непорушною — я розчинялася, розпливалася й не пам’ятаю, як ми сідали на лаву, як обіймалися, яким хитромудрим сплетінням з’єдналися наш руки й ноги.

Сарафан був наполовину зсунутий, але раптом якась відьмина тінь за курним вікном сполохала гармонію, Альхен відірвався від моїх грудей і сказав, що за все існування цієї лави (точніше — його на ній) жодна пара очей не затьмарила плину пряної самби. Пророча тінь змін, які грядуть. Камінь, пущений у скло сталості.