Читати книгу - "Діти"

дитячу повітряну кульку, що тоді, га? Від кого ми довідаємося про те, що було до нас? Від кого? Отоді, може, й пошкодуємо. Будемо гризти лікті? Космос нам не скаже, що для нього існування якоїсь планети? Все одно, що запалений сірник.
Казочка про демонічну жінку

В однієї жінки раптом стали щезати хусточки. На білизняному шнурку стирчали самі лише дерев’яні прищіпки (два десятки на карбованець). Анна Пилипівна, жінка років сімдесяти, прибираючи в кімнаті, знайшла під матрацом подружнього ліжка цілу купку носовичків з міткою "К. М.» і одразу здогадалась, що вони належать молодій сусідці з верхнього поверху. І, звичайно, влаштувала скандал чоловікові, котрий, на диво, у всьому зізнався, забрав свій рушник, бритву та зубну щітку і пішов жити до тої молодої хвойди.

Стара залишилась сама і всі свої жалі виливала знайомій вісімдесятирічній бабці. Та порадила облити розлучницю сірчаною кислотою, а оскільки сірчаної кислоти не було в місті, то Анна Пилипівна поїхала в обласний центр, там познайомилась з одним мужчиною, котрий мріяв знайти собі супутницю життя, і привезла його до себе додому.

Тим часом дідок, не розрахувавши співвідношення сил — його та молодої дружини — невдовзі помер.

Його колишня жінка прийшла на похорон, навіть сплакнула. Одначе так була захоплена власною зловтіхою, що не помітила пильного погляду свого нового чоловіка на молоду вдовицю.

Згодом Анна Пилипівна навіть подружилася з нею, і вони мирно бесідували то про сучасну молодь, то про ціни на золото.

Одного прекрасного дня чоловік Анни Пилипівни пішов з дому і не повернувся. Стара ледь не вмерла з обиди. Вона хотіла підстерегти розлучницю і цілими днями просиджувала на лавочці коло під’їзду.

Бавлячи своїх онучат, вісімдесятирічна подруга ногою хитала дитячу коляску, а рукою показувала, як треба лити сірчану кислоту.

Але стара не мала вже сили їхати в обласний центр. Вона пішла на сусідню вулицю до ворожки, і та дала їй чарівного зілля. Невдовзі Анна Пилипівна перетворилась в молоду дівчину і навіть пішла працювати, а так само й шукати свого щастя на танцях.

Кінець кінцем вона знайшла собі жениха.

Минуло дуже багато років.

Розлучниця давно померла, і в її квартирі поселилась жінка років п’ятдесяти, в котрої чомусь стали пропадати носовички…

Лист Даникової матері до сестри

Добрий день, Ганю, Петю і Свєточко!

Листа вашого получила, і тепер відписуємо. Всі ми здорові, чого й вам бажаємо. Даник покинув роботу і тепер сидить дома, доки не знайде щось підходяще. Підвернулась йому робота шофера на хлібозаводі. Робота, самі знаєте, нічого, мука свіжа буде і для себе, і для сусідів, але Даник чомусь крутить, каже, буцімто знайде кращу. Та навряд, бо нічого кращого не видно. Він не з тих, котрі на материній шиї сидять, але боюся, аби він з пуття не збився. Копійку він у мене береже, але, знаєш, Ганю, як то буває. Знайде собі непутящу дівку і слухатиме її, а не родину. Двадцять п’ять літ минуло на покрову, а він щось не думає женитись. Каже: «Мені треба спочатку на ноги стати, мамо». — «Чи ти, — кажу, — на голові стоїш, чи тебе люди не поважають?» А він мені: «Поважають, та не ті, що треба!» Чи ти чула таке, сестро?! Де він того набрався, господи! — Ніби нікуди й не їздив, в армії побув та й додому назад приїхав.

Щось я захопилася своїм писанням. Треба вже старому їсти варити, бо скоро прийде з роботи. Більше новин ніяких нема. Приставлянова Настя, що з другого під’їзду, померла. 87 років прожила. Пішли син з невісткою на роботу, а внуки в школу. Замкнули бабу в хаті. Приходять, а вона нежива. На смерть вбралася, видно чула, що має вмирати. Руки на грудях склала. Кажуть, просила, щоб відвезли її на село помирати. А там хату давно вже знесли. То нам, городським, все одно, де вмирати.

Купила я Соні пальто. «Жерсі» називається. Вона в мене вже дівка. На танці проситься, але Даник не дозволяє. Соня хіба одного Даника слухає.

Ну, бувай здорова, Ганю. Приїздіть у гості. Пишіть. Цілуємо вас усіх.

Стефа.
Розповідь старого Процика

Вийшов я з цеху надвір і аж занімів. Скільки зірок на небі, господи! То цілий день лляло, ніби з відра, ні просвітку тобі, ні спасіння, а тут — небо і зірки. Осліпнути можна. Йду я. Нічого нема, тихо-тихесенько. А я молюся. Шістдесят років прожив, а так не йшов ніколи легко. Боже, молюся, боже, чого ж ти так пізно подивився на мене?! Не зобиджу я тепер і мушки малої, листочок і той обмину, щоб не наступить. І ніби не йду, а пливу. Темінь така усюди, а ти дивишся на мене світлими своїми очима і