Читати книгу - "Гілея"

— Спасибі за інформацію, — холодно промовив Мірошник і пішов до машини, де вже його чекав Колишев. — Може, зайдемо повечеряємо, Дмитре?

— Поїдемо, Романе. Тобі треба поспішати, друже, — загадково сказав Колишев.

— Куди?

— Додому... Я дзвонив...

— Щось трапилося? — насторожився Мірошник.

— До тебе приїхала дочка...

— Варя? Не може бути! — Мірошник відчув, як у нього шалено забилося серце.

— Чекає, — Колишев відчинив дверцята машини.

* * *

Парамон завжди, повертаючись зі степу, заходив на розсадник по Марину. Випнувши груди, він вів її під руку урочисто, немов щойно од вінця. Дехто проводжав їх насмішкуватими поглядами, але Парамон не звертав на це уваги — він не приховував свого щастя. Жили вони з Мариною душа в душу, не проявляючи особливої ніжності, але з великою шаною одне до одного. Парамон був добрим батьком для Марининих дітей, і, мабуть, це було найбільше, що цінувала вона.

Він щодня голився, ходив у чистій сорочці — так уже пильнувала за ним дружина, та й сама помолодшала Марина, тільки інколи проступав в очах давній-давній смуток.

По неділях, коли всі збиралися в хаті, любив Парамон співати, йому підтягували діти й Марина, і тоді весь хутір нишкнув: ото вже хата щаслива. Діти вчилися в школі-інтернаті на центральній садибі радгоспу, привозили їх лише на вихідні, і Парамон усе робив для того, щоб цей день був святковий. Він продав свою хату і щедро витратив гроші на дітей — справив новий одяг, накупив усякої всячини Марині і розчулив її до сліз:

— Спасибі тобі, Парамоне, бо я вже й забула, коли мені щось дарували...

І лише тепер згадав Парамон, що найдорожчого подарунка він так і не віддав Марині: лежав і досі вузлик на дні Парамонового сундука.

Повечерявши, Парамон пішов у комору і приніс вузлика.

— Маринко, заплющ очі, — попросив дружину.

— Навіщо?

— Прошу тебе.

Марина заплющила очі, і Парамон накинув на неї легку прозору хмаринку.

— Тепер дивися!

Марина ледве вибралася з цього павутиння: махала руками, а воно знову падало пухом на голову, обвивало шию.

— Боже мій! — вигукнула Марина. — Це мені?

— Тобі, Маринко... Одягни...

— Я соромлюсь...

— Одягни, Маринко...

Марина пригасила лампу і, відійшовши в куточок кімнати, скидала з себе кофтину, спідницю. Парамон, відвернувшись, стояв біля вікна.

— Все, — ледве чутно промовила Марина.

Парамон підкрутив гнота, і жовтувате сяйво освітило Марину. Парамонові здалося, що це не вона. Посеред хати на долівці стояла русалка, яку бачив колись Парамон намальовану... І коси були розпущені — падали легкими хвилями на стрункий стан, і навіть посмішка була русалчина, загадкова...

— Яка ти красива, Марино, — прошепотів Парамон, він хотів обняти її, але не насмілився.

Хтось постукав у двері, і русалка вибігла в другу кімнату. Ввійшов Ілько Сторожук. Парамон не здивувався, бо не було такої хати на хуторі чи кімнати в гуртожитку, щоб там щодня не побував Ілько. До кожного в нього було діло, або його кликали на пораду чи й на сварку, щоб помирив.

— Вечеряти будете, Ільку? — вийшла вже переодягнена Марина.

— Може, доб’юся додому, то з Тетяною повечеряю... Казала, що подасть на розлучення, — посміхнувся Сторожук, а потім до Парамона: — Тебе викликав сьогодні Каїтан?

— Викликав. Я там бумагу якусь підписував, — пояснив Парамон, — щоб нам зменшили плана, бо ще ж треба засадити й ту площу, що вівці з’їли, то Каїтан сказав, що у нас не вистачить ні средствов, ні енергії. То я, значить, підписав.

— Молодець, — похвалив Ілько, — грамотний чоловік, одразу й видно... Ну, а про Івана Запорожного що там написано?

— Про Запорожного? — морщив лоба Парамон. — Про Івана, значить, пише, що він... слово якесь не наше...

— Фальсифікатор, — підказав Ілько.

— Точно, — підтвердив Парамон, — і дезертир... Відкрив мені очі Степан Стратонович, а я думав, що Запорожний чоловік справжній, а воно виходить...

— Що виходить? — спитала Марина. — Кажи!

— Каїтан каже, що Запорожний все оце навмисне робив, щоб... втекти з хутора. Відмовитися боявся, щоб з партії не виключили, то він, значить, підлаштував усе так, щоб його зняли за порушення агротехніки... О, — Парамон прицмокнув язиком і підняв продимленого тютюном пальця. — Хитрий. А тепер цю кашу Каїтану розсьорбувати доводиться... І старого чабана він тоді навмисне від отари забрав...

— А це навіщо? — ще спокійно спитав Ілько.

Діло ясне, — нахилився Парамон до Ілька, — щоб замести сліди... Та ділянка, яку знищили вівці, була посаджена за методом Вигдарова, без торфу... Тепер спробуй доведи, на чиєму боці правда.

— Це брехня, — промовила Марина. — Я ніколи не повірю, щоб Запорожний...

— Мартинюк говорив Каїтану, що все це Вигдаров з Іваном зробили, а ти — «брехня», — ображено сказав Марині Парамон. — Не я вигадав, а люди кажуть...

— І я тобі кажу, Парамоне, що брехня, — насупився Ілько. — Це Каїтан хоче втекти звідси і все звалює на Запорожного. Що плани завищив, бо хотів вислужитися, знищив ліс, щоб замести сліди...

— Хіба ти не знаєш Івана, Парамоне? Невже ти забув той перший рік, коли він приїхав у цей степ? — з докором похитала головою Марина. — Ти забув, як ми садили ті лісочки, як тачками возили торф...

— Я не забув, Марино, але Каїтан