Читати книгу - "Янголи, що підкрадаються"

— Статистичних — так, — кивнув Ден, погоджуючись. — А ті, що потрібні нам — говорячи «нам», я маю на увазі зовсім не тебе, нагідко, а навпаки, правоохоронців, — так от, вони ніде не публікуються. Вони навіть не відшукуються — до них пробиваються, часто зі втратами, до них докопуються крізь численні шари шантажу, залякування, брехні. Це крихти, кожна з яких сама по собі важить не більше грама, а їх треба зібрати тонну. І не кажи мені про час, так, я бачу, що ти вже рота роззявила, і зрозуміло, що саме для цього. Для мене час — це не години та дні. Для мене і для моїх колег час — це ще одна зникла дитина, це зруйновані долі її батьків, це просто щохвилинне усвідомлення того, що ти чогось не встиг, десь не догледів, а в результаті — ще чиясь донька пройшла через пекло і загинула так, як твоя. Що ти не здатен захистити ані своїх, ані чужих дітей. Я… — Денис обірвав мову і втупився в підлогу, а коли знову звів на Дану очі, вони були порожніми.

— Зачекай, — повторив він. — У мене таке враження — до речі, не безпідставне, — що скоро нам доведеться ходити по так званих пристойних місцях. Отут ти мені й пригодишся. Звісно, якщо будеш слухатися мене і не завалиш усю справу, як із реєстрацією Мирка.

Дана не втрималася і фиркнула, пригадавши, як це відбувалося.

Миросю якраз виповнився рік. Документи Неждани Денис уже відновив за допомогою якихось друзів та зв’язків і був шокований, коли дізнався, що на малого немає жодних паперів.

— Чи ти сказилася? — гримнув він. — А до школи ти його як віддавати збираєшся? А в садок?

— Та коли це буде!

— Колись та буде, а подумати про це слід зараз. Мені знову доведеться тиснути… ну, взяти декого за вуха, але цю проблему ми вирішимо. Ти тільки скажи, на кого записати Мирка — на тебе чи на твою тітку?

— Що за питання? На тьотю Олену, звичайно. При чім тут я?

Денис, схожий зі своїми довгими худими ногами на елегантний циркуль, мовчки міряв кроками вітальню.

— Це важче, — нарешті промовив він. — Твоя тітка померла, а заяви від батька Мирося про визнання сина, як я розумію, немає. Значно легше, — тут Ден якось дивно глипнув на Дану, — якщо ми запишемо Любомира на тебе. І… на мене. Коли він виросте, ти все йому поясниш, і Мирко зможе змінити прізвище, та поки що… тобто я хотів би…

Неждана підійшла до Дениса і поцілувала його. Той розгублено заморгав очима.

— За що?

— За все. Тільки одне прохання — якщо це реально, нехай у метриці вкажуть справжній день його народження. Я не здатна вкрасти у нього ще й це.

— Я подумаю, що можна зробити, — коротко сказав Ден.

За тиждень він звідкілясь зателефонував Дані додому, звелів хапати паспорт — решта документів зі мною, додав він — і щодуху мчати до центрального РАГСу. Залу, де він на неї чекатиме, їй покажуть на вході.

Впевнена на всі сто, що наказ стосується й Мирося, Дана вбрала малого у все найновіше, впіймала таксі і з шиком підкотила до величезної будівлі «Бермудського трикутника». Цього дня пари не кільцювали, і чергова, котра у величезному порожньому вестибюлі виглядала самотньою, як мураха на футбольному полі, доволі люб’язно, хоча й збентежено розтлумачила Дані, куди їй підніматися і де саме та в який бік повертати. Причину збентеженості жіночки-вахтера Дана зрозуміла трохи згодом, коли захекана, схвильована від того, що Мирко, бодай на папері, стане її сином лише за кілька хвилин, вона влетіла до зали й побачила Дениса у вишуканому чорному костюмі, але з перекривленим лицем. Його погляд, де так і сновигали електричні іскри, не відривався від Мирося, наче Ден не міг втямити, що це таке. Реєстраторка, літня жінка з сивим, підсиненим волоссям, вбрана у важкий червоний оксамит, з усіх сил вчепилася за стола. Мирко, побачивши Дениса, радісно пискнув, і, повторюючи: «Ден, Ден», почав жваво вириватися з Даниних рук. Денис закрив очі, а жінка відірвала руки від стільниці, переворушила ними купу якихось папірців, теж зиркнула на малого, що вже шкандибав до «тата», і вібруючим від обурення голосом сказала:

— Я працюю в РАГСі тридцять років, а двадцять із них — реєструю немовлят. Я сама — мати трьох дітей, і в мене п’ятеро онуків. То ви хочете сказати мені, що цьому хлопчикові два місяці? Це що, син Кінг-Конга? Акселерат? Марсіанин?

— Вам я нічого не хотів казати, — Денис розплющив очі, і, нищівно елегантний, як розпорядник на похороні, глянув на жіночку з легким роздратуванням. Вкрадливість, що прозвучала в його голосі, налякала Дану більше, ніж котяча хода змальованих ним делікатних янголів. — Але оскільки ви вже влізли не у своє діло, то… Ви бачили довідку з пологового будинку?

— Так, але…

— Що у ній написано?

— Що ця пані, — реєстраторка тицьнула наманікюреним пальцем у Дану, — народила хлопчика шістдесят днів тому. Проте, я думаю…

— Я не пригадую, щоб цікавився вашою думкою, — перервав Ден. — Мені вона ні до чого. Чи всі наші папери оформлені належним чином?

— Свідоцтва про шлюб немає, — ухопилася тітонька за останню соломинку. Денис звів брови.

— Це мій син. Я визнаю його, про що складена й нотаріально завірена відповідна заява. Він матиме моє прізвище. У вас ще є запитання?

Реєстраторка зустріла