Читати книгу - "Бабай"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Безмовно.
Лізі вдалося нарешті скинути із себе льодовий панцир заціпеніння, і вона вискочила з кімнати, боляче зачепившись стегном об спинку ліжка і ледь устигнувши проскочити між нею і масою, що підводилася з підлоги.
Уже забігаючи на кухню (і якимось немислимим рухом встигаючи одночасно вмикати світло), вона почула за собою важкі кроки.
Коли Ліза повернулася, щоб зачинити двері кухні, масивна туша в нічній сорочці вже затулила дверний проріз, насуваючись на неї.
Баба була жахлива.
Її тіло, переборюючи трупне задубіння, рухалося швидкими короткими ривками, немов зображення від несправного кінопроектора; одне помутніле око було широко розкрите, інше — лише наполовину, оголюючи смужку сіро-жовтого білка. Величезна гематома на блідому чолі біля скроні здавалася плямою чорної туші.
Ліза задкувала, поки не вперлася попереком у тверде ребро підвіконня. Стара теж дещо сповільнила рух, утім, Лізі, затиснутій між підвіконням і наступаючою на неї масивною фігурою, і так уже було нікуди подітися. З натужним клекочучим звуком, бабера втягла у свої легені повітря, якого її тіло останні години не потребувало, тому що було мертве.
«Це, напевно, як тоді… Майже, як тоді — по дорозі в морг з озера… Тільки зараз усе значно гірше…» — промайнуло у Лізи в голові.
Баба заговорила:
— Ти все зіпсувала… брудна сучко!.. — на Лізу дихнуло моторошним смородом. — Ще кілька днів!..
Стара знову рушила на неї, витягаючи вперед руки, немов бажаючи схопити в люблячі обійми. До нижньої губи прилип маленький дохлий тарган.
…Найкраща мама в світі…
Раптом Ліза все зрозуміла.
Зараз баба говорила тим самим голосом, який вона вже один раз чула, коли та жбурнула в неї…
…Єгова склав ці казки для своєї глини!..
Баба — її бабуся — давно ПОМЕРЛА, потонувши в озері ще сорок сім років тому. А всі ці роки — вона і мама прожили…
…Лікарі говорили… Це чудо…
…Із тим, хто, зумівши оживити ще тепле тіло, тоді ввійшов у неї. І тепер Він не збирався відступати просто так.
І найближчими днями Він планував…
— Залиш нас! Тобі нічого більше не вдасться, я знаю! — Ліза обома руками щосили відпихнула від себе тіло, яке напирало, і проскочила на вільне місце.
Розвертаючись слідом, баба наступила на картонку з портретом Лізи з тарганячих крилець — почувся тихий хрускіт. Вона з розчарованою гримасою подивилася собі під ноги.
— Сучко-о!..
У бабиних грудях утробно заклекотало, вона відригнула якоюсь сірою гидотою і гепнулася на підлогу.
Коли відгомони хрипів у нутрі небіжчиці остаточно стихли, Ліза сіла на табурет і закрила обличчя долонями.
— Що він з тобою зробив, баб… бабусю.
Вона просиділа так до самого ранку. А коли у вікні засвітився світанок, її погляд упав на розтоптану картонку, і вже зовсім спокійно Ліза подумала: «Мені просто пощастило».
* * *Бабусин похорон минув тихо, і на ньому, крім Лізи, нікого не було. Ніхто не висловлював їй співчуття і не сипав розрадами з приводу «смерті близької людини».
Бабусю просто закопали.
У перші дні Ліза раптом почала побоюватися, що її можуть звинуватити в убивстві. Але патологоанатом констатував «смерть у результаті нещасного випадку». (Трохи пізніше, у приватній бесіді з одним із колег за чаркою гарного коньяку, він, щоправда, розповідав, що за двадцять шість років практики ще не зіштовхувався з настільки швидко прогресуючим розкладанням. А про те, що мозок «клієнтки» на дев’ять десятих являв собою стару ганчір’яну павутину, не сказав узагалі нікому).
П’ять чи шість разів до неї вночі приходила баба — уві сні — і вимагала повернути здачу, що Ліза крала, збирала і ховала протягом чотирьох років.
Потім усе припинилося.
Восени Ліза вдало склала вступні іспити в університет на вечірнє відділення факультету журналістики. Змінила роботу і почала готуватися до першої сесії.
Наприкінці листопада вона ніс до носа зіштовхнулася з Павлом в одному з університетських коридорів.
— Я тебе раніше бачив? — запитав він, забувши, куди квапився хвилину тому. — Твоє обличчя мені здається знайомим.
— Та ну? — зніяковіло всміхнулася Ліза. — Може, у вікні будинку навпроти?
— Точно! — він подивився на неї так, начебто вперше побачив, хоча, можливо, так воно й було.
— Мене звати Павло.
— Я знаю, — вирвалося в дівчини, і вона густо почервоніла. — А я — Ліза.
З’ясувалося, він учиться на тому самому відділенні, тільки на випускному курсі.
Додому їхали разом.
Наступного дня він запросив Лізу в кіно, і з тих пір вони почали часто зустрічатись.
А за кілька тижнів, коли вони, як звичайно, поверталися додому з університету, розмовляючи про все на світі, Павло провів Лізу до під’їзду.
— А ти не хочеш, нарешті, запросити мене до себе в гості? — запитала Ліза.
Раніше вони бували тільки в неї.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бабай», після закриття браузера.