Читати книгу - "Сонячна магія"

Кукса озирнулась і побачила, що вулицею до них наближається Бобрик і веде за повід Боя. Хлопчисько був весь побитий, із синцями, з садном на лобі. Він накульгував і тримався однією рукою за бік, зате посмішка була від вуха до вуха.

Незабаром з міста Літона викотився фургон. Правував, як завжди, Старий Бодар, а Проноза, Спритник і Бобрик сиділи позад нього й пили лимонад із пузатої сулії. Кукса замазала бойові поранення хлопчиська пахучою маззю, й тепер Бобрик волав, що йому пече, йорзався та чухався, а вона покрикувала на нього, вимагаючи, щоб припинив канючити й поводився, як чоловік. Боєві було вирішено дати спочинок, і в фургон його не запрягали, пустили бігти поруч. Він то зникав у заростях обабіч шляху — напевно, клював там щось, — то знову виникав і з голосним курликанням наздоганяв мандрівників.

Куксі Бобрик спочатку трохи заважав, бо вона звикла подорожувати втрьох. Але довелося звикати й до того, що тепер їх мандрівна циркова трупа побільшала. Крім того, Бобрик запевняв, начебто вміє показувати карткові фокуси, а ще — ходити по линві. Щоправда, він потім подумав і додав, що в нього це виходить найкраще, якщо линву покласти на землю.

У місті Бобрик залишатися відмовився навідріз, заявив, що поки не досить пізнав насолоду мандрів і хоче продовжити свою відпустку. Перед тим, як виїхати, вони допомогли Журу Харлику дійти до палацу й побажали йому вдалого царювання, адже тепер виходило, що йому та лихвареві Нілсону доведеться правити містом.

Діти встигли розповісти Старому Бодарю про свої пригоди. Про те, що відбувалося на острові Лімбо, він, як виявилося, і сам уже знав, а ось чарівна сопілочка, плащ і медальйон старого зацікавили. Та коли йому розповіли про Факіра, старий тільки посміхнувся.

— Хто такий цей Факір? — чіплялася до нього Кукса. — Діду, ну розкажи…

— Такий самий маг, як і я. Але в нього нема іншого імені. Він не Зелений, не Жовтий, не Синій і не якийсь там Фіолетовий. Тому що черпає свою силу не з якогось природного явища. Факір — один із останніх магів-механіків, він уміє виготовляти чаклунські речі. Розумієш, нам обом набридло чаклунство як професія. Чаклунство гарне, коли використовуєш його час від часу, та й годі. Ось як зараз, приміром. А якщо займатися цим постійно, нудно стає. Отож, Факір… бачся, придбав звичку з’являтися, коли на нього найменше чекаєш. Гадаю, ми його ще побачимо.

— А Мармадук? — подав голос Бобрик. — Який він страшний став, правда ж? Тобто я його, звичайно, зовсім не злякався, — хлопчисько скосив око на Спритника з Куксою, — але все одно, сподіваюся, ми його більше ніколи не побачимо?

— Хто його зна, — відгукнувся Бодар. — Усе може бути.

Спритник, Бобрик і Кукса, вмостилися на облучку поруч із Бодарем і безтурботно розмахували ногами. Місто Літон уже зникло з очей, попереду розстелялися поля, гаї, долини й пагорби. Дорога звивалася поміж них. Бой вискочив з кущів, оббіг навколо фургона й потрюхикав поруч. Його рудий чубчик розвівав вітер, шия була гордо вигнута, а у витрішкуватих жовтогарячих очах Кукса раптом прочитала дивний смуток.

— Чого він по кущах нипає? — невдоволено буркнув Бодар.

Їжу вишукує, — пояснив Бобрик.

— Ні! — похитала головою Проноза. — Я зрозуміла. Бачте, який він неспокійний? Це він не їжу, це він собі подружку шукає. Чи друзів. Пригадуєш, Бобрику, про що просив Факір?

Бобрик кивнув:

— Атож. Щоб ми розшукали інших таких само страусів і відпустили Боя з ними.

Спритник якусь мить обмірковував думку, далі повернувся до Бодаря:

— Діду, а ти знаєш, де такі страуси живуть? Нам же все одно, куди їхати.

Старий Бодар приклав долоню до лоба, уважніше глянув на Боя і замислено відповів:

— Авжеж, начебто знаю. Але це дуже далеко, на східному узбережжі, біля Цукату.

— Ну то й що? — засміялася Кукса Пляма. — Ми ж нікуди не поспішаємо.

Не має значення, де саме, але поза нашим світом

Зовні будинок здавався набагато меншим, аніж усередині. Він нагадував старий барак без вікон, з єдиними вузькими дверима і