Читати книгу - "Лабіринт"

Уїл був у черговій шестимісячній подорожі Європою; Марі-Сесіль допомагала відкривати галерею. Вона розглядала його пильніше, ніж решту навколо. Приваблений та втішений такою увагою, Уїл опинився біля неї з пляшкою шампанського, розповідаючи історію свого життя. Вони покинули галерею разом і відтоді не розлучалися.

«Умовно разом», — сердито подумав Уїл. Він відкрутив кран і бризнув собі в обличчя холодної води. Уїл зателефонував Марі-Сесіль сьогодні зранку, не знаючи навіть, що він хотів їй сказати, але її телефон був вимкнений. Він уже стомився від постійних змін у житті, ніколи не знаючи, що далі.

Уїл визирнув крізь вікно у маленький двір позаду будинку. Як і все інше в маєтку, він був ідеально спланований та акуратно прибраний. Нічого з того, що намітила природа. Кругом сіре каміння, уздовж задньої стіни, яка виходила на південний бік, стояли високі теракотові ящики з лимонними та помаранчевими деревцями. У вазонах на підвіконні ріс ряд червоних гераней, їхні пелюстки вже були розбуджені сонцем і високо здіймалися вгору. Ковані ворота в стіні садка вкривав плющ, вік якого сягав кількох століть. Усе говорило про те, що тут надають перевагу постійності. Все залишатиметься в такому самому стані ще довго після того, як Уїл покине дім. Він почувався, неначе чоловік, який тільки-но прокинувся зі сну й зрозумів, що реальний світ не такий, як він його собі уявляв. Найкраще — це припините ці втрати, не роз’ятрюючи собі серце, й поїхати геть. Попри розчарування, яке він відчував щодо їхніх взаємин, Марі-Сесіль ставилася до нього добро та щедро і, якщо бути чесним, вона просто гралася з ним. Саме його нереальні мрії геть усе зіпсували. У цій ситуації не було її провини: вона не порушила жодної обіцянки.

Тільки тепер Уїл забачив іронію долі в тому, що він вирішив провести останні три місяці в будинку, який був точнісінькою копією оселі, де він провів своє дитинство і звідки втік до Європи. Коли не зважати на культурні відмінності, атмосфера цього будинку нагадувала йому дім його батьків у минулому — елегантний та стильний, збудований радше для розваги й показу, аніж як житло. Тоді ж, як і тепер, Уїл проводив надто багато часу наодинці, блукаючи від однієї бездоганно прибраної кімнати до іншої.

Подорож була для Уїла слушною нагодою розібратися у тому, чого він хоче від життя. Спершу він намірявся поїхати через Францію та Іспанію, збираючи матеріали для своїх дописів, але переїхавши до Шартра, Уїл не написав жодного рядка. Його темою були повстання, гнів та бунти — три сумнозвісні складники американського життя. Думка про повернення додому викликала в нього цілу низку заперечень. Тут він не мав чого сказати. Єдине, що не давало йому спокою, була Марі-Сесіль, але цієї теми не можна було торкатися.

Уїл випив останню краплину молока і викинув пластикову пляшку в смітник. Він ще раз подивився на стіл і вирішив поснідати поза будинком. Від думки про те, що йому доведеться чемно спілкуватися із Франсуа-Батистом, йому судомило шлунок.

Уїл швидко попрямував коридором. У передпокою з високими стелями панувала тиша, яку порушувало хіба що розмірене цокання старовинного годинника.

Праворуч від сходів були вузькі дверцята, що вели до просторого винного льоху під будинком. Уїл схопив свій джинсовий костюм зі стрижня на сходах і вже збирався перетнути передпокій, коли раптом помітив, що один з гобеленів дещо загнуто. Може, Уїл не надав би цьому такого значення, якби це разюче не порушувало досконалу симетрію інших речей.

Уїл намірився поправити його, але засумнівався. За дерев’яною відполірованою підставкою було видно тонкий промінець світла, що перетинав майже ввесь передпокій. Чоловік підвів очі та глянув на вікно над дверима й сходами, хоча він і так знав, що о цій порі до передпокою не пробивається сонце.

Здавалося, промінь просочується з-за дерев’яної обшивки. Заінтригований, Уїл підняв гобелен. За ним глибоко в стіні були двері, вирізані в частині дерев’яної обшивки й заховані від сторонніх поглядів. Двері мали невеликий мідний засув, що був утоплений у темне дерево, закриваючи його, а також пласку круглу ручку. Все було ледве помітним.

Уїл потягнув засув. Він був гарно змащений маслом, і двері легко відчинилися. Почулося легесеньке рипіння — його очам відкрився таємничий простір приміщень на нижньому поверсі. Тримаючись за одвірок, він увійшов до кімнати й одразу ж побачив джерело світла — єдину матову лампочку, розташовану на вершині крутих сходів, що вели в темряву..

Якраз усередині дверей Уїл знайшов два вимикачі. Один відповідав за єдину лампу над дверима; другий — за ряд тьмяних жовтих лампочок у формі свічок, що висіли на металевих штирях, укручених у кам’яну стіну ліворуч від сходів. Замість поруччя по обидва боки сходів крізь чорні металеві завитки було просунуто дві блакитні плетені стрічки.

Уїл ступив на першу сходинку. На кілька дюймів від його голови здіймалася низька стеля — суміш цегли, кременю й каміння. Кімната була невеличкою, але повітря в ній було чистим і свіжим. Вона не скидалося на забуте місце.

Що глибше спускався Уїл, то холодніше ставало у приміщенні. Усього двадцять сходинок. Хоча внизу й не було волого, Уїл не побачив жодного вентилятора чи кондиціонера, здавалося, свіже повітря поступає сюди ще звідкись.

Зрештою Уїл опинився в маленькому вестибюлі. На стінах не було нічого, жодних символів, просто сходи позаду нього та двері попереду відповідали ширині й висоті коридору. Над усім розливалося густе жовте електричне світло.