Читати книгу - "Янголятко в кутих черевиках. Книга друга"

Стяг із людської шкіри. Багряне світло безлічі фар.

Обмаль стрічок, а, крім того, Машинка вичікувала, коли зможе стріляти впритул.

Вона просто вичікувала.

Я склала крила. Я встигла.

Тепер ми могли померти удвох.

Я опустилася на розкришений Машинами-Монстрами асфальт і погукала:

— Агов! — я дала можливість Мутантам побачити мене.

— Куди ж ви? — гукала я. — Адже вас послано вбити мене!

— Вітаю, Крихітко! — Машинка говорила до мене через Мутантів, які відділяли нас.

— Вітаю, Машинко!

— Повернулася, щоб померти?

— Щось таке, — гукнула я. — То що ж, багаторукі, вам-бо велено починати з мене?

«А й справді», — кивнув Головний Мутант.

Сигара по колу.

«Розворот — і знищити її».

І знову дві миті очікування. Якраз досить для того, щоб я могла натішитися.

Чим? А тим, що трапиться через мить.

— Ви готові? — спитала я.

Я бачила, що вони готові.

— Тоді знайомтесь! Це мої друзі — Роботи!

Випалюючи все довкіл, нестерпно-біле електричне світло.

Вони встигли.

Вони все-таки мали слушність. Померти ні за цапову душу — навіщо?

Вони працювали цілий день та цілу ніч і склали велетенську бойову башту. Не меншу за їхній вантажний літак. І тепер вона стояла позад мене, така величезна, що мутанти враз стали схожі на збіговисько потворних карликів.

— Хто кого здивував? — спитала Крихітка.

— Здається, що ти — їх. — мовив Войовий Робот, котрий зупинився поряд зі мною та назвав себе «П’ять».

Він махнув залізною рукою, і сто кулеметів за сім з половиною секунд…

— То здрастуй, Машинко.

— Що-що, а це ти вмієш, — сказала вона.

— Так вийшло, — я намагалася бути стриманою.

Але ця моя стриманість була надто потішною.

Я познайомила людей, Котрі Почали Усе Спочатку, з Роботами, які займалися тим, що й колись.

— Ви залишаєтеся з нами? — спитала я.

— Не знаю, — відповів Мисливець П’ять.

— Я прошу тебе.

— Але я не знаю.

Ті, Котрі Почали Усе Спочатку. Найдобріші з усіх людей, яких я тільки знала.

— Ми відбудуємо все заново, — немовби вибачалися перед Роботами. — І там на пагорбах ростимуть квіти. А на отих горах цвістиме вереск.

— Ми зведемо для вас будинки.

— Якщо вам захочеться лишитися.

Вони нагодували Роботів вечерею.

Здивовані Роботи. Перша в їхньому житті вечеря. Тендітні дерев’яні виделки в їхніх залізних руках.

Вони посадовили їх у першому ряду свого Спільного Дому, і маленькі дітки показували їм виставу про те, як солдати повернулися з війни.

Кожного Робота запросили до одного з Білих Будинків, і вони ночували там. А вранці жінки приготували для них молоко, мед та вінки з польових трав.

Жоден городянин не докладав ніяких зусиль, аби залишити їх. Вони просто вміли любити. І вони просто любили Роботів. А їхня любов була така потрібна Роботам.

— Ми залишаємося, — сказав мені Мисливець П’ять. — Ми житимемо з ними і захищатимемо їх.

— Назавжди? — спитала я.

— Допоки в цьому буде потреба.

— Дякую, — сказала я.

Я знала, що так буде.

Недаремно давали обіцянку Ті, Котрі Ніколи Не Беруть Своїх Обіцянок Назад.

— Ти теж залишаєшся? — спитала я Машинку.

— Ні.

— Але ж тут рай.

— Мій рай — на Асфальтових Полях. Я пастиму Старі