Читати книгу - "Флорентійська чарівниця"

що мали свій спосіб дізнаватися про події у світі. Тож вона знала, що її брат був живим, а її сестра прибула до нього, і в неї народилося дитя Насируддин Гумаюн. А все решта залишалося непевним. Свою родову державу Фергану вони втратили і, мабуть, уже ніколи не повернуть. Бабару припав до душі Самарканд, але незважаючи на поразку і смерть Шайбані, Хана Гіркий Полин, могольські сили, здається, були неспроможними втриматися у казковому місті впродовж довшого часу. Тому Бабар також не мав дому, і Хамзада була бездомна, уся родина не мала постійного прихистку на жодній латці Божої землі. Можливо, це і є доля моголів — тинятися, збирати сміття, залежати від інших, безуспішно боротися і гинути. Відчай на мить заповзав у її серце. Потім приходила до тями. Вони — не жертви, а творці історії. Її брат, його син і син його сина створять державу, якою пишатиметься весь світ. Вона хотіла цього, передбачала це, реалізувала свою мрію лютістю своєї потреби. Попри непереборні перешкоди в чужому світі, вона доможеться свого, вона створить своє королівство, бо також народжена, аби управляти. Вона була моголкою і настільки ж безстрашною, як і кожен чоловік. Поставлене завдання їй було під силу. Тихенько, про себе, любила декламувати чаґгатайською вірші Алі-Шир Навої. Чаґгатайська мова була її материнською мовою, її таємницею і зв'язком з її справжньою, покинутою сутністю, яку вона вирішила замінити власною сутністю, але яка, поза сумнівом, стане частиною цією нової сутности, її основою, її мечем і щитом. Плакальник Навої колись у далекій країні співав для неї: «Кара ко'зум, келю мардумлюґ еміді фан ґільґіль. Прийди, Кара Кьоз, покажи мені свою доброту». Коли її брат правитиме імперією, вона з тріумфом повернеться, як королева. Або ж братові діти вітатимуть її дітей. Кровні узи не можна розривати. Вона стала іншою, але водночас залишилася такою, якою була, і вона зробить усе, аби повернути свою і своїх дітей спадщину.

Прочинилися двері. Зайшов чоловік, її тюльпановий принц. Він діждався, поки всі заснули у будинку, і тепер прийшов до неї, до них. Затьмарення ще не покинуло її, але вже відступало, залишивши місце для її коханого у ліжку. Дзеркало, відчувши, що господині легшає, відпустила її й оглядала Арґаліїв одяг. Він ішов уранці до міста і казав, що незабаром усе владнається. Її не обманювали. Вона знала, що все буде добре або ж дуже погано. Завтра вранці він може загинути, і тоді їй доведеться робити новий вибір. Однак сьогодні він був ще живий. Дзеркало готувала його для неї, погладжуючи та змащуючи його оліями. Вона спостерігала, як у місячному світлі його бліде тіло розквітало від дотиків служниці. З довгим волоссям він сам скидався на жінку, його руки — такі довгі, його пальці — такі тонкі, а шкіра — неймовірно м'яка. Вона заплющила очі й не могла сказати, хто з них торкався її тіла, адже його руки були настільки ж ніжними, як руки Дзеркала, його волосся було настільки ж довгим, а його язик настільки ж умілим. Він умів кохатися, як жінка. А Дзеркало своїми грубими пальцями могла штрикнути її, наче чоловік. Хвилеподібність, повільність і легкість його доторку було тим, за що вона його кохала. Сутінки порозбігалися по кутках, а три рухливі тіла освічував місяць. Вона кохала і служила йому. Вона любила Дзеркало, але не служила їй. Дзеркало любила і служила їм обом. Сьогодні тільки кохання мало значення. Завтра, може, щось інше буде важливіше. Але це буде тільки завтра.

— Моя Анжеліко, — сказав він.

— Тут Анжеліка, Анжеліка тут, — відповіли дві жінки. Тихенький сміх, стогони, голосний вигук і приглушені крики.

Вона прокинулася на світанку. Він спав сном чоловіка, від якого після пробудження дуже багато залежатиме, а вона спостерігала за його диханням. Дзеркало також спала. Кара Кьоз усміхнулася. Моя Анжеліка, прошепотіла вона по-італійському. Кохання між жінками — триваліше, ніж між жінками та чоловіками. Вона торкнулася волосся, такого довгого, такого чорного. Зовні долинули якісь голоси. Хтось прийшов. Швейцарські велети зупинили прибульця. Потім вона почула, як власник будинку вийшов надвір і все пояснив. Вона добре усвідомлювала, ким був цей Ніколо — великий чоловік — у годину поразки. Може, він знову підійметься, знову стане впливовим, але будинок переможеного — це не місце для неї. Велич переможеного чоловіка передається легко, велич його розуму і, мабуть, душі, але він програв свою війну, тому для неї він був нічим, він не міг бути чимось. Наразі вона цілковито покладалася на Арґалію, розраховувала на його успіх, коли вона піднесеться разом з ним, розправить крила й полетить. Але якщо вона його втратить, то дуже побиватиметься за ним, якийсь час буде невтішною, а тоді вчинить так, як має вчинити. Вона розчистить собі шлях. Хай що станеться сьогодні, вона вже невдовзі прокладе собі дорогу до палацу. Вона призначена для палаців та королів.

------------------------------

Птахи залітали у клітку і приклеювалися до гілок в'язу. Аґо та іль Макія хапали їх і скручували їм голівки. Сьогодні на обід у них буде смачна юшка із співочих пташок. Вони все ще одержуватимуть від життя насолоду, хоча б допоки не скінчиться міграція дроздів. Вони повернулися до Ла Стради з двома торбами пташок, а щаслива Марієтта чекала на них з келихами запашного червоного вина. Арґалія та його люди вже вирушили до міста, залишивши лишень Костянтина Серба та дюжину яничарів під його орудою, аби в разі потреби захистити жінок; тому Аґо довелося зачекати на зустріч з мандрівником. Згодом він відчув біль розчарування. Ніколо замалював йому перетворення їхнього давнього друга на майже жінкувате, але дуже жорстоке східне втілення Смерти — в «Арґалію Турка», якого селяни почали називали саме так, як він багато років тому і передрбачав, коли вирушав малим хлопцем на пошуки свого щастя; тож Аґо хотілося все побачити на власні очі. Повернення Арґалії з чотирма швейцарцями-велетами, про що він колись мріяв, було чимось неймовірним.

А тоді на сходах почулося тупотіння ніг, Аґо глянув угору й Арґалія ніби перестав для нього існувати. Він почув, як сам до себе каже,