Читати книгу - "Шалена"

Дивлюся на калюжу крові, що розтікається з його голови. Вона блискуча, як «ламбо» Амброджо. Виглядає дуже круто. Беру телефон Бет і роблю селфі: на ньому моє обличчя поряд із головою священика. Спалах засліплює блискавкою. Переглядаю світлину, але виглядаю я кепсько. Поправляю волосся й пробую знову. Губки качечкою. Клац. Прекрасне фото. Тепер воно ідеально підходить для «Інстаґраму». Шкода, що його не можна викласти.

До кімнати вривається Ніно. Певне, він чув постріл… Але навіть якщо не чув – коли священик упав, увесь будинок затрусився.

– Що сталось? Ти ціла?

Дивлюся на нього й усміхаюсь, облизуючи губи.

– Так, у мене все прекрасно, дякую, – кажу я. Ніколи досі я не почувалася так добре. Я могутня. Непереможна. Відчуваю поколювання в усьому тілі. Яке збудження: я жива!

– Куди подівся священик?

Відступаю, щоб йому було краще видно.

– Та от він! – киваю на тіло на підлозі.

Ніно застигає.

– Ти його, курва, застрелила?

– Ага, – всміхаюсь. – Застрелила.

Я чарівниця. Я особлива. Нащо бути хорошою, якщо можна бути неймовірною?

Це збіса фантастично! Цей лоскіт уздовж хребта. Ця ясність думок. Обожнюю це відчуття! Я знаю, що роблю. Я створена для цього! Ось! Ось воно! Дідько, як я це люблю. Це як нестися на повній швидкості на самокаті. Оце кайф!

Священик лежить долілиць на килимі, щось витікає з дірки в його голові. Пістолет лежить на килимі поряд зі священиком. Ми обидва дивимося на нього. Потім Ніно переводить погляд на мене: суміш жаху й захвату.

– Ти сказилася, чорт забирай? Ти, чорт забирай, не при своєму, чорт забирай, розумі? – каже він.

Я здвигаю плечима.

– Що сталося? Нащо ти це зробила?

Я стою, широко розставивши ноги, поклавши руки на стегна. Не подобається мені, як Ніно на мене горлає.

– У мене не було вибору. Він сказав, що картина – підробка. Що це не справжній Караваджо. Він би пішов і гроші забрав.

Це не зовсім правда. Я не була вимушена його вбивати. Я вбила його заради відчуття перш за все. Друга причина – гроші. Третя – той факт, що він був жадібним вилупком.

У Ніно відпадає щелепа. Він нічого не каже. Малий починає плакати. О Господи, тільки не це. Вибігаю крізь двері та мчу сходами нагору.

– Mammа йде, маленький, не плач.

Забігаю до дитячої кімнати й беру малого з ліжка. Він теплий і м’який. Він пахне солодким рисовим пудингом. Я думаю про амброзію. Думаю про Амброджо. Притискаю його до себе й цілую в маківку. Здається, його підгузок повний, тож я беру в дитячій чистий, кілька вологих серветок і збігаю вниз. Дитина звивається й пронизливо кричить у мене на руках.

– Гроші в дипломаті. Думаю, їх треба перерахувати, – кажу я Ніно, заходячи до кімнати.

Він стоїть, встромивши руки в кишені й притулившись чолом до стіни. Дивно. Він не відповідає. Непогано було би почути: «Дякую, Елізабет».

– Так буде краще. Я не довіряла цьому священику.

Кладу дитину на канапу, перехиляюся й підіймаю пістолет з килима. Здмухую з дула уявний пил і витираю пістолет об сорочку. Знову встромляю його за пояс.

– У будь-якому разі, він був уже дуже старий.

Дивлюся на Ніно. Він не ворушиться. Він і досі стоїть до мене спиною, обличчям до стіни.

– Madonna mia, – нарешті промовляє він.

Потім повертається до мене. Підвищує голос:

– Ти знаєш, хто цей чоловік?

– Цей чоловік? – тицяю священика пальцем ноги. – Він був священиком.

– Священиком. Священиком. Так, він був священиком, але також і мафіозо – Франко Руссо, права рука Дона Мотізі, консільєрі[133] з Палермо. З ворожого клану. Я впізнав його, коли він увійшов.

– Ворожого чого? Франко який? – Знімаю брудний підгузок Ерні. Ерні штурхає мене ногою в обличчя. Бідненький і досі плаче. Мені справді не вистачає Емілії… Багатофункційність – не мій коник. Ні, ну я можу одночасно дивитися «Нетфлікс» і жерти чипси, але з цим лайном мені не впоратись. Це п’ятдесят відтінків огидного.

– Він із коза ностри. Велика шишка.

Ніно б’ється головою об стіну. Знову. Думаю, він розлючений.

– Він із коза ностри? Я не розумію.

Я сідаю на канапу, мені паморочиться в голові. Рівень цукру впав. Треба з’їсти якихось вуглеводів.

– Він купував картину не для того, щоб повісити в спальні на стіну. Він був, трясця тобі, посередником. З його босом краще не зв’язуватись.

– Краще не що? Хто його бос?

– Ми мусимо звалити з Сицилії. Просто зараз. Крапка.

Він перечеплюється через журнальний столик, у того відламується ніжка. На логотипі напис «Чіппендейл». Безцінний.

– Нам треба тікати?

Витираю сіднички Ерні вологою серветкою. Мені в око ледве не влучає слабкий струмінь сечі. Нацуплюю на нього підгузок і міцно затягаю його. О Господи, де Емілія? Ніхто не казав мені, що материнство – така збіса важка праця. Я більше не можу. Допоможіть!

– Думаєш, він сам сюди прийшов? Визирни назовні. Його люди чекають із пушками у фургоні.

– Що? – кажу я. – Ні.

Мене охоплює паніка.

– Він прийшов сюди сам. Він довіряв мені. Він…

– Бетто, я його впізнав. Кажу тобі. Думаєш, я вигадую?

Малий от-от скотиться з канапи. Хапаю Ерні, притискаю до грудей, його маленьке обличчя лежить у мене на плечі. Він дивиться на мене, позіхає й нарешті припиняє плакати. Заплющує очі. Так, будь ласка, засинай.

– Шшш, шшш, – гладжу його по спинці.

Біжу до вікна й зазираю в тоненьку шпарину між фіранками. Ллє дощ. Темно й мокро. На в’їзді припарковано три машини: «ламбо» Амброджо, мінівен Ніно й білий фургон священика. Світло в машині вимкнено, але мені все ж видно обриси двох чоловіків біля нього. Чоловіків із пушками. От лайно.

Повертаюся й бачу, що Ніно сидить на канапі, обхопивши голову руками. Він переводить погляд на мене – обличчя бліде. Ніно злякався? Не можу повірити. Він дістає пістолета з кобури на джинсах. Я зважую його в долоні. Ще не знаю, що я з ним робитиму, але я знайду йому застосування. Кручу якісь штучки, і обойма нарешті відчиняється. Зазираю в неї – лишився останній патрон. Не найкращий варіант. Ніно встає та йде до дверей. Я рушаю за ним.

– Ні, – каже він. – Лишися тут, від тебе й без того досить проблем…

– Ні, ні і, курва, ні. Я