Читати книгу - "Шалена"

– Ніно, – розкотисто каже священик.

Він повертається до мене й шепоче:

– Я казав вашому чоловікові, що матиму справу тільки з ним і з вами.

Його очі зблискують, у них відчувається лють.

– Мій чоловік помер. Ніно – наш друг, – кажу я.

– Знаю я таких типів, – каже священик мені на вухо. Я відчуваю в його диханні запах алкоголю: кров Христа?

Дивлюся на старомодний дипломат у його руках – золоті пряжки у вигляді переплетених літер «G». На шкірі темно-коричневі цятки дощових крапель. Дипломат видається важким. Він тріщить по швах.

– Я зачекаю на кухні, – каже Ніно, підводячись. Він потягується, підійнявши руки над головою, вихиляє своє вино, ставить келих на журнальний столик і, злегка кивнувши, каже: – Buona sera[126].

Виходячи, Ніно дивно дивиться на мене. Він розширює очі, ніби намагається щось мені сказати. Я не уявляю, що саме. Мабуть, це щось важливе. Обхоплюю себе руками. Спиною пробігає холод. Справді, треба було розвести вогонь.

– Де вона? – питає священик.

Отже, без жодного вступу. Ніяких вам там: «Як ти, Елізабет? Як твій день? Ллє як із відра, еге ж?» Одразу до справи. Ну гаразд.

Сьогодні, в звичайному одязі, він видається навіть старшим. Він змінив рясу священика на світло-сірий костюм, бежевий кашеміровий светр і винну краватку. Він годиться мені в дідусі. Думаю, я могла б убити його голими руками, а я ж б’юся, як дівча.

– Покажіть мені гроші, – відказую, всміхаючись.

Він ставить дипломат на килим і нахиляється, щоб відкрити його, тримаючись однією рукою за диван, а другою – за поперек. Йому боляче нахилятись. Пальці не можуть впоратись із пряжками.

– Давайте я, – кажу.

Він відсувається, і я кладу дипломат на підлогу. Пряжки клацають, я підіймаю кришку. Стоси хрустких купюр по 500 євро. Бісова купа грошей, я ніколи в житті не бачила стільки. Звідки в священика стільки грошей? І навіщо він купує вкрадену картину? Я впевнена, в Десяти заповідях було щось типу «Не вкради».

– Два мільйони? – питаю я.

– Два мільйони, – каже він.

Беру в руки стосик грошей і зважую на долоні. Це просто оргазм. Я думаю, чи не дістати всі гроші з дипломата й не перерахувати, але на це піде прірва часу. Думаю, повірю йому на слово. Він усе-таки священик, хоч і злочинець. Ми з Ніно можемо перерахувати їх пізніше. Ну, принаймні я точно їх рахуватиму. А не так, як у кіно, де всі одне одному просто вірять. А що, як там усередині гроші з «Монополії»? Киваю священику, щоб ішов за мною. Ми проходимо під аркою з мармурових колон до сусідньої кімнати – їдальні. Ми винесли звідти меблі й розгорнули картину на перському килимі. Священик зупиняється й дивиться. Я спираюся на колону й спостерігаю за ним.

– Dio santo! Che bellissima![127] – каже він собі під ніс.

Він сплескує долонями й торкається губ пальцями. Спостерігаю, як він опускається на коліна, ніби для молитви, біля ніг картини, за кілька сантиметрів від краю. Він боїться доторкнутися до неї. Він обережно рухається, пересуваючись на колінах і руках, довкола картини, роздивляючись її, вивчаючи кожну деталь.

– Я боявся, що грабіжники й час могли пошкодити її, що вона зіпсована, але ні – вона ідеальна, – каже він, нарешті встаючи.

Він підходить до мене зі сльозами на очах.

– Grazie, Betta[128].

Він бере мене за руки, але я їх відсмикую. Якщо вже вона так йому подобається, то міг би й три мільйони заплатити.

– Згорнемо її, щоб зручно було забрати? – питаю я. Мені потрібні тільки гроші. Грець із священиком і з картиною.

Він сумнівається. Він не хоче її чіпати. Якщо ми скрутимо картину, він її не бачитиме. Він так довго на неї чекав, що не хоче втратити з очей.

– Звісно, – каже він, усміхаючись. Це в нього протези чи справжні зуби? Вони надто блискучі й нові.

Ми стоїмо по обидва боки картини, священик ліворуч, а я праворуч. Він повільно нахиляється, щоб узятися за край. Він трохи підіймає картину і раптом завмирає. У кутку полотна – маленький чорний штамп. Він дивиться на мене з дивним виразом на зморшкуватому обличчі, а потім схиляється нижче, стаючи на коліна й детальніше роздивляючись штамп.

– Щось не так? – питаю я.

– Non capisco[129], – каже священик.

О Господи, ну що тепер?

– Що ви кажете?

– Ця картина… підробка.

Хтось зарядив у мій шлунок гарматне ядро. Священик чухає напівоблисілу голову.

– Не розумію.

Він схоплюється на ноги з енергійністю молодика. Картина розгортається на підлозі. Він показує.

– Sì, sì, тепер я бачу. Техніка… come si dice?[130] Це не Караваджо.

– Що ви таке кажете? Звісно, що Караваджо.

Голос зривається. Я тремчу. Я на межі. Відчуваю, як щелепи стискаються. Я стою в нього за спиною, не зводячи очей з картини.

– Оцей пігмент на сукні Мадонни – він сучасний. Це не колорит Караваджо, він використовував окис заліза. І темрява – не досить чорна. Ні… ні. – Він хитає головою. – А її руки… вони незграбні, грубуваті. Не такі, як мають бути. У Караваджо руки тендітні. Ніжні.

– Ні, ні! Якби Амброджо був тут, Амброджо сказав би вам. Амброджо знав!

– А подивіться на il bambino[131] Христа. Пропорції тіла неправильні, його форма…

Плечі зіщулились. Шия напружилась. Що за лайно. Мене зараз знудить.

– Ох, Елізабетто, яке розчарування. Після такого довгого очікування. Підробка! Фальшивка. Бліда подоба оригіналу. Звісно, вона нічого не варта. Копія ніколи не зрівняється з оригіналом. Вона втрачає магію автентичності, невловну красу, je ne sais quoi[132]. У копії немає душі, немає цілісності, немає…

Господи, це він про мене каже?

Я дістаю з-за штанів пістолет Амброджо та стріляю священику в потилицю. Він падає навзнаки на перський килим, підкошений, як зрубаний лимон. БУХ! Мінус один. Це його навчить. Я нічим не гірша за Бет. Його ноги лежать на краю картини, тож я підіймаю його за гомілки й перевертаю на другий бік. Під його головою з’являється пляма крові, вона більшає й більшає, спершу як двопенсовик, потім сицилійський червоний апельсин, блюдце, футбольний м’яч. Я не хочу забруднити картину кров’ю. Священик лежить у дивній позі,